– Диво, а не пара! – кажуть про них в селі.
Так воно і є…
Тільки ж яка щодо цього різниця Варці? Хіба вона хоче його забрати?
Після особливо млосної ночі таки наважилась.
– Мені треба сина, – зайшла після уроків до кабінету директора, подивилася Володьці пильно в очі.
– Не зрозумів…
– Я хочу такого сина, як ти! Зрозумів?…
– Ні…
– Ну тоді скажу прямо: я хочу народити від тебе дитину, сина.
– Варваро, ти жартуєш? – розсміявся. Але встав із-за столу, потягнувся, аж захрустіло в шиї, різко видихнув і підійшов до неї впритул. – Ти ж пожартувала?
– Я тепер піду, а ти подумай! – розвернулася.
Пішла.
Зачинила двері.
Щось тоді на неї найшло…
Це Володька тоді уперше й посварився із дружиною.
Прийшов додому, а там – не зварено й не заметено. Сусанна, як завжди, або сидить десь з вишиванням, або біля телевізора куняє. Володьці що? Не звикати, він до їди не перебірливий. Відкрив собі холодильник, вийняв сала. Або й молоко – приніс від матері, живуть через дорогу – може й два літри випити. І діти часто обідають у баби з дідом, вечеряють.
Сусанна на дієті. Прозора і тонка, мов балерина, здається, дмухни – і полетить за вітром.
Зате завжди у неї свято. Гарно вдягнена, нафарбована, спокійна – на заздрість сільським жінкам, у яких робота та й робота. Ті ще поночі годують свині, доять корови, цідять молоко, перуть, вчиняють хліб, топлять піч – до хліба. А у Сусанни щовечора увімкнений абажур біля крісла і книга у руках. Не з бібліотеки, куплена.
– У бідних розумом великий телевізор, а у мудрих – своя бібліотека, – повчала вона чоловіка.
І дітки такі ж – охайні, ввічливі, біляві…
– Ти якось, сину, переінакшуй уже потроху свою жінку, – часом казала Володьці мати. – Ну так, вона міська, я все розумію. Але ж давно живе в селі. Ти якось потроху привчай і її до роботи – до свиней, до городів. Бо що будете їсти, як нас із батьком колись не стане?
Мати докоряє, а Володька тільки сміється. Обніме матір, поцілує.
– Мамо, – каже, – я спеціально вибирав собі таку Сусанну, щоб вона була у мене не до роботи, а до душі і серця!
– Я розумію, сину… Це поки молоді, а далі треба буде щось дітям дати, а ми не вічні.
– Все буде, все буде, мамо! Але тепер мені добре й так.
Дуже Володька любив свою Сусанну. Гордився нею, мов якоюсь квіткою екзотичною. Та й то ж – учителька! Хіба не її справа – бути гарною й читати?
А ще Сусанна пречарівно співала. Підіграючи собі на роялі, часом збирала біля актової зали цілий натовп слухачів, які голосно плескали у долоні після закінчення «концерту».
Усе те дуже подобалося Володьці.
А сьогодні, після тієї дивної розмови в кабінеті із Варварою…
Володька, тільки переступив поріг, відразу ж до Сусанни:
– Чому у нас така порохнява скрізь літає? І повітря якесь затхле! Ей, Сусанно, скільки можна спати?
– Що?… Я… – прокинулась Сусанна, від несподіванки злякалась, тре кулачком сонні очі, поли шовкового халатика роз’їхалися, стало видно голі ноги, на нігтях червоний лак.
Володька придивився, а ті ноги білі-білі, аж наче сині. Раніше б він замилувався, а тепер кажуть: закінчується кохання, починають ставати видимими недоліки.
– Ти хоч би на сонце коли виходила, а то… шкіра синя, немов у курки!
– Що?…
– Кажу, що досить уже мені до матері ходити їсти. Он у нас нова хата, літня кухня, хлів. Але тут пусто й пусто… Хіба тільки павутиння, і ти увесь час як не читаєш, то малюєш нігті або спиш! Де наші діти?
– Вовчик у садочку, а Олюнька, мабуть, у баби з дідом.
– Ніколи наших дітей немає вдома! Так і виростуть, я й не побачу! За чужими день при дні пильную, а свої як не у садочку, то в баби з дідом! Яка ти мати?
– Що?…
– Нічого! Насмаж мені котлет на вечерю і звари картоплі. Я хочу, щоб ми від сьогодні усі разом їли за столом! І ти теж будеш їсти! Бо он худа, як тичка, немає на що й глянуть!
– Яка це тебе оса вкусила? – пробувала всміхатись Сусанна. – Чому ти на мені злість зганяєш? Так не можна…
– Перестань мене увесь час повчати, що мені можна, а що – ні! Я вже давно не хлопчик!
– Ти ведеш себе недостойно, Володю…
– А хто достойно? Той очкарик Віля із консерваторії? Давно треба усвідомити, що я геть інший!