– Та ти ж потіпаха дурна! – стара розпатлана жінка сунула до неї з кулаками. – Що ти здумала мене на старість знеславити? А як дізнаються у селі люди? Це ж такий несусвітній сором!
– Що таке, мамо?
– Що таке?! Ти, хвойдо, сплуталася із жонатим чоловіком!
– Яке вам до того діло… І… хто сказав?
– Хто?! Ось щойно до мене приходила Володьчина мати, просила, аби я тебе схаменула, аби ти, гадюко підла, не лізла в чужу сім’ю! Який же сором, яка біда на мою бідну голову! Я все життя прожила чесно, працювала, виховувала вас як порядних людей, а ти! Де це ти такого набралася, хто тебе навчив красти чужих чоловіків? Тобі що, мало он нежонатих п’яниць? Пішла б увечері до клубу або й до магазину, є того добра. Коли б хотіла заміж! Але ж ти, падлюко, вирішила мене знеславити!
– Досить, мамо, – Варвара гидливо склала губи, презирливо окинула жалюгідну материну постать із голови й до ніг. – Досить казна-що молоти язиком. Ви були усе життя порядні й чесні?
– Була!
– І вас у селі за те поважають?
– Усі мене поважають! Поважали досі…
– То вам так дуже важлива чужа думка? А рідні діти? Ви спитали нас, чи ми вас поважаємо? І чому це я ще досі не вийшла заміж і ніколи вже не вийду.
– Чому?… – ураз спохмурніла мати.
– Бо через ваш із батьком приклад я так зненавиділа подружнє життя!.. Та й, власне, вас! І цю хату! Це село із усіма в ньому «порядними» людьми!
– Тоді… Тоді геть із моїх очей! Забирайся хоч під три чорти, аби я тебе ніколи більше ні на очі не бачила! Хвойда!
Варвара вийшла з хати, знесилено опустилася за порогом на землю, вперлася лобом у стіну.
– Досить… Із мене й справді досить… – шепотіла пошерхлими вустами, а невидющі очі блукали по подвір’ю, все так же загидженому пташиним послідом і засміченому різним непотребом. – Для чого воно мені оце все? Й справді досить!
А у Володьчиній хаті було майже те ж саме.
– Що ти собі надумав розлучатись? – усовіщала Володьку мати. – Заради чого?
– Я не можу більше жити із Сусанною.
– А це ж яка причина?
– Я не зобов’язаний вам звітувати, мамо. Адже колись, розписавшись із жінкою, я розвівся із батьками, з вами!
– А тепер хочеш ще й із жінкою розвестися? І все заради кого? Заради Варки? Та вона ж через пару років стане точнісінько такою, як і її мама: на матір дивись, уявляй дочку. Та й тобі вже, сину, не вісімнадцять років, аби ти міг дозволити собі такі дурниці. Забув, у тебе двоє дітей і ти – директор школи? Що начальство скаже?
– Мамо, сім’я – це моя особиста справа, причому тут робота і начальство?
– Це ти тепер так думаєш, а коли воно усе почнеться, не дай Бог, тьфу, тьфу, тьфу! – сплюнула набік Сусаннина свекруха.
А та в цей час сиділа в іншій кімнаті за роялем і награвала якусь сумну мелодію.
– Ви бачите оце? – Володька показав рукою в бік Сусанни. – Вона ж просто якась лялька, їй навіть про все байдуже. І я гадаю, вона навіть не буде проти розлучення, ми ж давно із нею не спимо. Чуєш, Сусанно, агов?!
Мелодія затихла, двері навстіж відчинились. Спочатку, біла, наче якась примара, Сусанна з’явилася у дверному отворі, зробила крок, другий – і упала навзнак. Володька заледве устиг її зловити, майже при землі.
– От! А ти казав! Донечко, як ти? – Володьчина мати занепокоєно терла невістці руки. – Неси воду! – до Володьки.
А коли він вийшов за двері…
– Я усе давно знала… Але я тепер вагітна, – втомлено видихнула Сусанна.
– Давно, доню?
– Вже чотири місяці.
І Варвара теж мусила повертатися того вечора до своєї хати. Лишилося просто забрати речі та й іти геть.
Вирішила поїхати спочатку до райцентру, переночувати там у готелі, а вже потім… Та коли вона зайшла в кімнату, то побачила, що мати якось неприродно лежить на підлозі – горілиць, руки розкинуті вздовж тіла, спідниця задерта, очі широко відкриті, рот роззявлений.
– Мамо, що з вами? – кинулася Варвара підіймати матір.
Але та її не чула.
– Боже! Що ж я оце наробила?! Мамо! Мамо, простіть мене!
Але уже було пізно: життєва дорога матері добігла свого печального кінця.
Треба було робити похорон, потім дев’ять день, сороковини.
А потім…
– Я вирішила продати хату та й їхати геть звідси, – Варвара радилася із братом й сестрами.
– Ну, як знаєш, ніхто з нас уже сюди не повернеться, не буде тут жити.
– Як би це правильно оцінити хату?
– Ну, попитай в людей, які тут ціни. Тільки ж зважай: ділити гроші доведеться на чотирьох.