– Як? – здивувалася Варвара. – Ви ж тоді казали… Я майже шість років жила з матір’ю, хата по закону належить мені.
– Тоді живи тут, ніхто ж тобі не забороняє! Але коли здумаєш хату продати, тоді гроші маєш розділити по-чесному, справедливо.
– По-справедливому…
– А ще, – підперла рукою голову сестра. – Мати тримали кури, свині, качки, індики… То як воно із цим всім буде?
– Тобто?…
– Ну, це теж треба було б розділити по совісті.
– Свині я продала, гроші пішли на похорон, на поминки…
– А де материна пенсія? – підсів до столу брат. – Вона ж, як я знаю, ніколи марно не тратилась, усе собі на смерть складала. А ти кажеш, свині!
– Я не можу знайти тих грошей… усіх принаймні, – зізналась Варка. – Мати кудись ховала гроші так, аби я не бачила. Кудись їх клала, коли мене не було вдома.
– Може, під матрацом? Ти скрізь гарно подивилась?
– Лежало у хустинці двісті рублів – оце й усе.
– Ой, сестро, не бери на душу гріха, – підозріливо примружилася сестра. – Як же це так може бути, щоб мати не утаємничила тебе, де гроші?
– Вона померла… несподівано, не встигла мені сказати, не думала ще, певно, помирати, не збиралась…
– Не по-людськи воно виходить, – підвівся на ноги брат і нервово почав ходити туди-сюди по хаті. Потім різко спинився, підняв до стелі руки: – Ось, Варко, аби ти знала, закликаю у свідки небо, поки не віддаси нам материних грошей… Ну, не поділишся із нами по-чесному – не сестра ти мені.
– І мені теж!
– А я буду проклинати!
Намарно Варвара переконувала рідню – ніхто їй не повірив.
– Тоді… тримайте ключі від хати і про мене – перекидайте усе догори дном, як хочете, валіть, копайте, бо я тут теж жити не буду. А продасте… тоді мені дасте знати.
– Зачекай! – брат загрозливо рушив у бік Варвари, а їй здалося – що то покійний батько ожив, такою разючою тепер була між ними схожість. – Зачекай, сестро, не хитри! Не обманюй нас, віддай материні гроші, а все інше теж поділимо по-братськи.
– Й по-сестринськи, – докинула сестра.
– По-чесному!
– Та пішли ви всі! Я вас знать не хочу! – і Варварїа заридала.
Хату довелось таки продати. Люди у селі дізналися про її роман з Володькою, почали позаочі говорити, що вона тим доконала матір.
Якось Варвара подзвонила найкращій подрузі, ще з училища, пожалілась. А та…
– Приїжджай, Варваро, – каже, – до мене! У нас село велике – міського типу, є дві школи, коли що, то можеш і на роботу влаштуватись. Видамо тебе заміж, або – сільрада ж дає вчителям гуртожиток. Та й фах у тебе такий. Ти знаєш, як нам потрібна в школу вчителька іноземної мови?
– Дякую тобі. Чим мені ризикувати? А то й приїду!
– Приїжджай!
Варвара швиденько владнала всі формальності, зібрала речі в чемодан – та й гайнула світ за очі.
Коли забирала трудову книжку зі школи, Володька взяв її за руку.
– Варваро, якось у нас так вийшло…
– Не хвилюйся, все нормально!
Так і попрощалися.
На новому місці Варварі і справді дали квартиру. Та де квартиру! Цілих півхати виділила сільрада як молодому і перспективному спеціалісту.
Село було красиве і велике, дуже близько до обласного центру. Вулиця, на якій тепер жила Варвара, – із щойно зведених будинків. Біля хати три сотки городу, невеличке подвір’я, підведена вода.
– Яка ж я тобі вдячна, Світлано! – Варвара чулася так, неначе щойно вирвалася із пекла. – І головне – я ж сама собі створила пастку! От скажи мені, подруго, для чого мені здалася та дитина? От чому я так її тоді хотіла? Наче мана якась найшла…
– Ну, взагалі-то всі дівчата мріють вийти заміж, а вже потім народити. Але ти, Варко, завжди була якась трохи дивна.
– Тепер як згадаю… Боже, і чим я думала? Що б я там, у тому забитому селі, у тій убогій хаті робила? Як би я могла виростити сина нормальною людиною, га? Та ще й Володька… Ні, він, Світлано, красивий чоловік, освічений, розумний. Але… Уяви, що було б, якби я там народила від нього сина!
– А чому саме сина? – дивувалася Світлана.
– Тільки сина! Якщо колись мені ще щось подібне збреде в голову… Але то вже, мабуть, навряд чи буде.
– Не журись, подруго, віддамо тебе ще заміж, у нас в селі є нежонаті чоловіки.
– Вдівці або п’яниці, чи, боронь Боже, розведені? Ні, мені не треба.
– То ти перебірлива? Хочеш у тридцять років парубка? А знаєш, є у нас один такий, можу познайомити!
– Я вже нічого не хочу. Просто спокійно жити, ходити на роботу. Все…