Але сталося інакше.
Недарма кажуть, що бажання здійснюється саме тоді, коли уже перестаєш про нього думати й чекати. За тиждень, щойно відсвяткувавши сяк-так скромне новосілля (запросила Світлану з чоловіком), Варвара збирала зі столу посуд. Раптом її сильно замлоїло, перед очима попливли білі стіни, з обличчя збіг рум’янець.
– Що тобі? – Світлана сполошилась.
– Гадаю, перевтома… Я стільки всього пережила, аби ти знала…
– Ну то ми підемо, ти відпочивай.
Та наступного ранку Варварі не стало краще. «Мабуть, щось з’їла не те», – думала вона.
Поголодувавши ще два дні (бо й крихти хліба не могла взяти до рота, відразу ж починала блювати), вирішила поїхати до лікарні. А там дізналася, що то були перші ознаки вагітності, колись такої бажаної.
– Що ж ти думаєш робити з дитиною? – Світлана першою дізналась про вагітність.
– Як що? Буду народжувати!
– А батько?…
– Я народжуватиму для себе!
На родини до Варвари зійшлись лише колеги.
– Який же гарний у тебе хлопчик! Нехай росте здоровий!
– Щастя бажаємо Олежці!
– Щоб був розумний, любив і шанував свою маму!
– Бажаємо йому щастя! А ще… Аби як виросте, знайшов собі гарну пару!
Після кожного тосту гості ставали все веселішими, шум у кімнаті наростав.
– А я все знаю, – довірливо нахиливши до молодої мами голову, зашепотіла Світлана їй у саме вухо. А тоді відхилилась і голосніше: – Та що там я, усі вже знають, Варко! Про Вадима…
– Не тепер… – враз спохмурніла Варвара, вхопила сп’янілу подругу під лікоть і відвела до іншої кімнати. – Навіщо ти?… Я ж тебе просила нікому не казати.
– А що таке? Ти жінка вільна, та й він – чоловік непитущий. Це не секрет, усе село уже говорить про те, що Вадим за тобою сохне. Та й ти, я знаю, не проти… Чого таїтися? Ви ж давно не діти!
– Я й не проти, але його мама…
– Що – мама? Вона ж не знайде в селі невістки кращої за тебе. А що є дитина?… Це ж навіть на краще! Вадим матиме собі сина, а Олежка – батька!
– Ой, Світлано…
Минуло кілька років, і Варвара таки дала свою згоду на шлюб. Потім народився ще й Денис. І синів своїх, як і обіцяла, вона виростила гідними людьми.
Чужа кохана
Коли люди щасливі, їм немає діла до усіх інших.
Як прийшов Андрійчик з армії – прорвалось небо: дощ лив і лив, мов із відра. День при дні. На городах бур’янів у пояс, по вулиці – калюжі, по вікнах капле. Сидить Андрійчик та й сидить у хаті, на серці тоскно.
– Чому ти світом нудиш? – питає мати. – Йшов би десь до дівчат та й нашукував би вже мені яку невістку!
– Яку невістку, мамо? – сидить Андрійчик і дивиться на небо.
– А якусь таку: скромну, роботящу, чемну.
– Як вам треба, то й шукайте, я ще женитися не збираюсь.
– То воно на те й показує, – каже мати. – Де то видано – такий молодий і все сидиш удома.
– Як треба, десь піду, щоб вам очей не муляти! Коли заважаю в хаті…
– Тю на тебе! Не можна й слова сказати. По мені – й сиди, але й межи люди пора десь вибиратись.
– Не хочеш дівчини – то шукай, сину, собі роботи, – це вже батько.
– Як скажете, нехай он тільки дощ ущухне, тоді й піду.
Такий Андрійчик.
Аж тут – у школі випуск! Може, й не пішов би туди. Так ось – дізнались хлопці, товариші з дитинства, що він прийшов з армії, а може, мати розказала? – та й постукали у двері.
– Агов! – гукає Максим, найкращий приятель, найщиріший дорадник, рятівник у всяких бійках колись хлопчачих. Бо Андрійчик собі був плохенький – худий, несмілий, а той, мов богатир билинний! – Привіт, друзяко! Виходь у люди, а то закопався, сидиш сам у хаті.
– Може, він на монаха готується вчитись! – підкусив Денис, той ще жартівник. А сам такий – геть тобі чисто циганчук: верткий, чорнявий, кучері мов із смоли вилиті, з очей аж іскри сиплють. Знав Денис Андрійчикову прихильність до читання Біблії, до ходінь у церкву, забобонів.
– Та що ви… – знітився Андрійчик, але друзів зустрів із розпростертими обіймами.
– Заберіть хоч ви його, хлопці, та виведіть десь у люди! – мати змиває порога, воду бере з-під ринви.
– Виведемо, тітко Світлано! Сьогодні у школі випуск, музика гратиме до ранку, підемо на дівчат полювати!
– Оце я розумію, справжні хлопці!
– А ви готуйте нам із собою пляшку гарної самогонки!