– Та я не знаю, чи вона погодиться. Просто ми ще не зустрічалися ні разу. Та й… вона, здається, чужа кохана.
– Пусте! Усі дівчата – чиїсь кохані! Веди її мерщій сюди і, може, скоро потанцюємо ще й на вашому весіллі!
Андрійчик аж стріпнувся – а що як… Накинув на плечі куртку і щодуху побіг у темінь.
Наталка його таки чекала… Підходячи до її подвір’я, на мить зупинився, постояв, відхекався. А поки він приходив до тями, побачив, як Наталка визирнула у вікно, потім вийшла за ворота, знову ввійшла.
«Невже чекає на мене? Чи, може… Ні! Вона повинна бути моєю!»
Ось Наталка вже вдруге зачиняє хвіртку, повільною ходою йде у глиб двору, озирається, сідає на порозі…
Насмілився…
– Наталко! – гукнув, узявся руками за ворота. – Ходи-но сюди, це я… Андрій…
Вона раптово скочила, повернулася обличчям до дороги, місячне світло проллялось на розпущене волосся; здавалось, що навіть очі засвітились.
– Це ти… – було видно, що чекала.
– Вибач, я запізнився. Я не міг прийти відразу ж, бо…
– А я вже вирішила, що ти патякало!
– Та ні… У мого товариша, Назара, сьогодні весілля, і він узяв мене за старшого дружбу.
– Міг би хоч попередити! – уже й дорікала…
– Вибач, але не міг, він застав мене зненацька. Просто уже сутеніло, а я цілісінький день не спав… Я не міг заснути, чекав, коли швидше настане вечір, щоб прийти до тебе.
– Ага, чекав! А прийшов у глупу ніч. Ти дивився на годинник? Уже майже дванадцята ночі, хто в такий час гуляє?
– Вибач… Назар якось так напався на мене раптово, а це ж весілля. І… мене направду там чекають. Тому… Наталочко, – схопив за руки, а у самого – дрібно тремтять, – ходімо зі мною, нас там чекають.
– Як? Ні! Як це я піду з тобою на чуже весілля, та ще й опівночі? Ми ж наче… Що про мене скажуть люди?
– Та ніхто нічого не скаже! Ми просто прийдемо разом, посидимо трохи.
– Ні, вже пізно!
– Але я так чекав на цей вечір, на зустріч із тобою.
– Ти ж тепер ось біля мене!
– Але й там мене чекають.
– Тоді обирай!
– Звісно, я зостанусь із тобою. Але… Але ж, Наталочко, зрозумій, це весілля, і я пообіцяв. Уяви, як буде неприємно Назарові. От уяви, що хтось на нашому весіллі…
– Що?! Ну ти й чудний! Ти що собі намріяв? Ми ще ні разу ніде не були, я нічого тобі не обіцяла, а ти вже кажеш про весілля? – і Наталка розреготалась.
– Я тебе люблю, Наталко… – раптом сказав Андрійчик і пильно подивився їй в очі. – І буду любити все життя, не дивлячись ні на що і ні на кого. Що б не сталося, я буду тебе любити завжди, тільки тебе одну, чуєш?
– Дивно… А знаєш… – раптом струснула довгим волоссям Наталка. – А я таки піду з тобою до Назара, ти тільки трішки зачекай, перевдягнуся.
– Я чекаю!
Щастя Андрійчикове не мало меж, коли він, обережно тримаючи Наталку за руку – бо ж була темна темінь, щоб не впала – вів її вулицями сонного села до освітленого й розспіваного місця. Старші люди вже майже порозходились, залишилася сама молодь. Андрійчика з Наталкою відразу ж було посаджено за стіл. Багато хто з подивом дивився на цю пару, бо Андрій увивався коло Наталки так, неначе це була щонайменше його кохана, а насправді ж…
– Чуєш, Андрію, а як же Денис? Хіба ти не знаєш… – запитував його то один, то інший.
– Що мені до Дениса?
– То у вас це все серйозно?
– А як ти думав!
Цієї ночі Андрійчик все ж таки склепив повіки – але під ранок він провів Наталку додому і ще довго стояв біля її хати, чекаючи, коли ж погасне світло. А потім, підстрибуючи від радості, побіг додому.
Вже вклався в ліжко, та все не міг заснути, усе прокручував у голові цю їхню зустріч, пригадував Наталчине обличчя, що вона казала, обмірковував, чи сам не бовкнув чого дурного. Нарешті сон зборов, і він заснув із першими променями сонця.
Свята Марійка
Ту, яку любить, він убив би…
Марійка ніколи не була красунею. Така собі звичайна дівка. Але аж занадто несмілива, покірна й тиха. Боялась мами, а та не мала статків, то й не брали довго Марійку заміж.
Вона когось трохи там любила, хтось любив її – але до одруження діло не дійшло.
І аж у тридцять років нарешті зустрілися вони з Іваном. Він був із міста – із райцентру: нарешті Марійці повезло!
Спочатку їм зробили весілля – як для міста, не дуже й скромне: зібралось по двадцять душ із кожної сторони, у дворі накрили довгого стола, принесли лавку; щоб хоч трохи зекономити на гулянні, замість горілки давали брагу, а замість духової музики крутили патефон.