Перша ніч між Іваном та Марійкою була таки першою, але Іван того й не завважив – добре впився.
Зате як ішли молоді вранці після свого весілля на село до тещі, то саме тоді Іван дорогою спочатку несміливо, але почав у спину штовхати і скубти за волосся свою безвольну й занадто покірну жінку, а вона йому того першого разу змовчала, бо була без приданого і перестарок.
Другого дня Іван Марійку вже й побив: не вірив, що цнотлива. І як Марійка йому не божилася, як тільки не клялася, що «вчора ж все було!» – Іван їй не повірив.
– Ти що, Марійко, свята?! – кричав. – Ніколи не повірю, щоб до двадцяти п’яти років вбереглась!
Вона змовчала.
– А, то ти мовчиш? То, значить, правда?!
На третій день було те саме, іще й нове – Іван підбив Марійці око.
Четвертого дня вночі трохи подушив за шию.
На п’ятий затопив у обличчя кулаком.
Шостого – викручував руки і нагинав головою до підлоги.
Ще за тиждень – штовхав у груди і обзивав марою!
А потім – почав усе спочатку…
Першу дитину Марійка «нагуляла», це так для села виходило: бо жили молоді перший місяць після весілля нерозписані, і мати Марійки, нещаслива вдова Зойка, дуже боялася, що вже й не розпишуться ніколи.
Коли ж почула Марійка під серцем дитя, сказала про те чоловікові – і поїхали вони до його батьків похвалитися.
А там, у комунальній квартирі, – Марійка тільки очі витріщила: її молодий чоловік за столом випив нахильці аж три чарки горілки – і завівся зі своїм батьком битися! У кімнаті зчинилася страшна буча, крик і вереск…
Чоловіки між собою билися, а Марійчина свекруха, Рузя, вийшла у двір, сіла на лавочку біля під’їзду, заклала ногу на ногу, аж стало видно ніжно-блакитні краєчки теплих із начосом панталон, і спокійно закурила сигаретку, розбороняти чоловіка із сином вона не збиралась.
– Оце у нас, Марійко, аби ти знала, усе життя так, ти теж звикай, – коли Марійка вибігла надвір, сказала їй свекруха.
– Та вони там дуже б’ються! А якщо мій Іван уб’є свого тата?
– Не уб’є!
– Та я все ж таки піду…
– Воно тобі треба?
Але бійку було вже добре чути крізь відчинені вікна аж на вулиці.
– Ви мене не розумієте ні грама! – кричав Марійчин молодий чоловік у кімнаті до свого батька. – Ви мене все життя ні за що не мали! Ви все життя мене мучили!
– А щоб ти був не народився, відьмин ти син! – батько турнув кулаком сина в ніс.
– Збирайся й ходімо звідси! – кров’ю плюнув Іван на батька.
– Та я тебе!..
Але Іван із Марійкою вже пішли.
– Може, таки б у нас заночували? – знехотя у спини їм спитала Рузя і відразу ж розкурила нову сигаретку. – Батько вже натомився, він тепер засне і нам не буде заважати. А ми б ще трохи поговорили на кухні про те й про се, га?
– Ні!!! – визвірився Іван. – Я сюди більше ні ногою!
– То ти ж його там хоч добре відгепав? – спиталася про батька.
– Та йдіть ви… – додав занадто міцне слівце Іван і зачепив носаком черевика чималий камінь при дорозі.
– Давай, рви мені нові туфлі! – закричала йому вслід мати. – Я все життя гарувала, ні дня, ні ночі не бачила, а воно – таке невдячне!
– Бачити не хочу!!!
А як завернули за будинок…
– Мені треба трохи походити по дорозі, – сказав Іван і пішов навмання сонним містом. Марійка попленталася за ним.
Коли вони нарешті добралися до села, уже був ранній ранок, стара Зойка саме вийшла з дійницею до корови і тут побачила своїх дочку і зятя, мокрих з голови до ніг, ще й забрьоханих у болоті.
– Оце мені біда! – поставила вона відро собі до ніг і сплеснула руками.
– Це ще не біда! – кричав грізно від самих воріт Іван, жаско водив очима. – Згиньте! Ідіть назад до хати!!!
– Що, сину, сталося?… – таки пішла слідом.
Уже в хаті Іван скинув під ноги мокрий піджак і, як є, в чорних від бруду штанах, всівся на білому простирадлі, склав руки під грудьми.
– Кажи, стара відьмо! – почав кричати до тещі. – Кажи мені правду – із ким твоя дочка волочилася, до мене?
– Ні з ким вона, сину, не була…
– А я знаю, з ким була! Не бреши мені!!! – волав Іван. – Мені добрі люди розказували! Був у неї Карпо, і Роман сюди ходив, і…
– Сину, то ж до кожної дівчини перед її чоловіком та хтось ходив. Хіба ж і ти ніколи не мав дівчини? До тридцяти років, синок, у мене вже двоє дітей було. А ви ж оце тільки що й побралися.