– А-а-а?! То ти, стара карга, аж допіру у цім зізналася!
– Іванку, – тулячи заплакану дочку до себе, просила Зойка, – заспокойся, сину. Біжи помийся, поїж – і лягай спати.
– Ляжу, якщо коло мене буде моя жінка лежати.
– Ну то нехай лягає… Лягай, Марійко.
– Чуєш?! – кричав Іван до Марійки. – Зараз же лягай!!!
Марійка послухалась його і лягла. Зойка теж нищечком стала за дверима – вона боялася, аби Іван нічого лихого не вчинив із її дочкою.
Але Іван помітив тещу:
– Геть звідси! – закричав. – Тільки цього бракувало! Що ви тут, мамо, робите?
– Як – що? Стою й дивлюся!
А тоді як Іван заснув, Марійка плакала у своєї матері на плечі.
– Мамо, – просила вона, – я не буду жити із цим Іваном. Давайте його геть виженемо…
– Моя дитино, – дивувалась Зойка. – Треба було раніше на нього роздивитись, до весілля. Ти ж, либонь, уже й правду тяжка, а ви з Іваном – не розписані. Нехай він хоч розпишеться з тобою, щоб не була дитина байстрюком. А тоді подивишся. Може ж, він вгамується. Бо ще молодий чоловік, може, того й ревнивий?
– Мамо! Він страшний!!! Ви ж іще не все знаєте! Бо він на мене руку піднімає, ревнує страшно, обзиває негарними словами, а як учора із своїм батьком бився…
– Нехай страшний, а все ж таки він чоловік, – вела далі своєї Зойка. – А наш батько, хіба й він на мене колись руку не піднімав? Хіба не було такого, що бігав по селу з сокирою в руках, шукав мене, щоб зарубати? А як душив мотузкою, пам’ятаєш? Але тоді в батька та дурість трохи пройшла. І у Івана нашого пройде. Не ти перша, не ти й остання! Та й… одягайся, Марійко, трохи скромніше, поскидай ті кульчики із вух, вже ж не дівка. Наш батько мені разом із вухами б одірвав. Що мені було, але я таки дотерпіла до кінця!
– Але ж батько наш втопився?! – нагадала Марійка мамі.
– Ну, втопився, я його туди не волокла, він сам… І хіба ж мені потім добре було без чоловіка? Хіба вам, дітям, без батька свого добре було? Не сироти своєї дитини… – просила Зойка.
І Марійка вирішила послухатися маминої поради, і терпіла. Закрутила довге волосся у тугу гульку, познімала із себе всі прикраси – позолочені сережки й мідного хрестика, перестала фарбувати губи.
Помогло?
Коли ж за місяць до перших її пологів Іван змолотив Марійку ногами так, що вона боялася за дитину, іще й на свою тещу замахнувся, то Зойка забідкалась:
– Кидай, мабуть-таки, Марійко, цього бидла! Нехай краще твоя дитина байстрюком росте, аніж вродиться калікою!
А Іван почув, та як визвірився:
– Що?! Кого кидай?! Мене?!! – а тоді до Марійки: – Ти, дохлячко стара, дурна курко! Спочатку віддай мені те, що в тебе в животі, бо то моє, мені належить! А тоді як хоч, то й здохнути можеш!
Але увечері, як прийшов Іван з роботи додому, то до хати увійти не зміг – теща зсередини закрилася на засув.
– Більше сюди не приходь ніколи, чуєш? – кричала Марійка через вікно. – Бо я вже тобі тепер не жінка!
– Віддай мені те, що в животі!!! А тоді, про мене, хоч здихай!
– А воно не твоє! Бо ми нерозписані!
– То давай завтра підемо й розпишемось, – пообіцяв Іван.
Аж тут…
– Йди, Іване, звідси, – виглянув у вікно Костя, Марійчин старший брат, а тоді загримів засувом і вийшов із веранди.
Костя на той час відсидів другий строк в тюрмі, і це його одного-єдиного із усіх жінчиних родичів тільки й боявся Іван.
– Ти що – приїхав оце?… – Іван побачив Костю й відразу ж присмирнів.
– Я з тобою довго говорити не буду! – звів грізно брови докупи колишній зек, склав на волосатих грудях жилаві руки – геть чисто всі сині, у наколках. – Завтра зранку прийдеш за своїм дрантям. А зараз геть мені з-перед очей, дай спокій – я з дороги втомився й уже лягаю спати.
Наступного ранку під дверима тещиної хати Іван стояв уже зі своєю матір’ю.
– Доню, – просила Рузя лагідно Марійку. – Розпишіться з Іваном. Він уже покаявся і більше ніколи так не буде… Правда ж, сину?!
– От тобі святий хрест, що вже не буду! – клявся Іван. – То я дурнем був. Я ж тебе, Марієчко, люблю, того й приревнував.
А Марійка вже вирішила, що жити із чоловіком не буде.
– Доню, ну прости ти його! – все просила Рузя. – Іван буде тобі гарним чоловіком, повір… І про дитину вашу подумай. Як ти його, малесеньке, ще й не народила, а вже без батька саме залишиш? – А тоді до свахи: – А ви ж, свахо Зойко?! Чого мовчите, га? Як-не-як, буде у вашій сім’ї мужчина! Не мені вам казати, свахо Зойко, як у житті без чоловіка важко. Костя он жениться або від вас поїде… А Іван же – буде поряд! Він у нас не щось там без освіти – і вивчився, технікум закінчив, і на роботу гарну ходить, на людях ніколи не п’є, не так, як його тато, – умовляла. – Мій син ото нервовий такий, бо його батько, пияк пропащий, усе життя горілку цмулив, мов дурний, і бився! Що я, свахо Зойко, тільки не натерпілася, скільки сліз виплакала й синців наховала за темними хустками! Але я чоловіка свого не покинула! Та й ви ж, я чула… Ви маєте мене розуміти, еге ж?