– Еге ж, – зітхнула Зойка.
– А ти ж, Марієчко, – відчула Рузя свашину підтримку, – як будеш до мого Івана добра, то він коло тебе й відігріється. Пожалієш чоловіка?
І Марійка пожаліла…
Але коли народилася дитина, Зойка попросила молодих із її хати вибратися, ще й дуже терміново, бо не могла вона – на старості років – витримати кожного дня біля себе гризню і бійки.
– Ідіть собі куди хочете, бо я з вами із розуму зійду, та й сусідів соромно, – сказала Зойка. – Мало я замолоду сама натерпілася, живучи із гірким п’яницею? Та й Костя скоро одружиться, він схоче вдома жити і має право – він син! І на всіх тут не стане місця. Йдіть…
Іван вже тоді працював головним технологом у кондитерському цеху, пішов до начальства й випросив квартиру.
Перебрались.
Марійка після пологів тільки два місяці посиділа у декреті, а тоді здала дитину в ясла й теж вийшла на роботу.
Але Ігор, певно, ще був трохи замалим для відправлення в садочок і як почав слабувати! То щоб мамі не лежати із ним по лікарнях та не сидіти часто вдома, віддали на виховання в село, до баби Зойки. Там він і жив, у мирі й спокої, аж поки не пішов до школи.
А Іван із Марійкою взялися будувати хату…
Якось поїхали всі разом у село до Вірки, рідної Іванової сестри, колоти свиню.
Свиня була велика. Іван її забив, розібрав, вмився – та й по всьому ділі. А Марійка, як справжнісінька хазяйка (такою й мала б бути при чоловікових родичах по заміжжю), стояла із жінками цілий день біля літньої плити-кабиці, на вулиці, – кришила на смалець сало, варила із голови, ратиць та хвоста сальтисона і перебирала та мила кишки – для кров’янки.
Як усе було упоране й готове, картопля зварена й домлівала у часнику свіжина, Вірка мотнулася із двору, покликала з усього села своїх кумів і родичів; а коли усі зібралися за столом – дістала з-під припічка великий бутель самогону.
Добре ж тоді на шкварках усі повпивалися! Іван теж випив не одну чарку, а потім тільки сидів і пильно дивився за Марійкою, а як вона куди йшла – недобре за нею водив очима, аж вони йому почервоніли.
На ранок усі мали їхати на базар до міста і продавати там ковбаси й м’ясо.
– Іване, може, ти більше пити вже не будеш? Нам же треба вставати рано… – спитала Марійка необачно.
– Тс-с-с… – зашипів Іван.
А як вже стало далеко за північ – захотів маленький Ігор спати, Марійка узяла сина на руки та й понесла заколисувати до «чистої кімнати», і сама поряд лягла, непомітно задрімала.
Збудив Марійку чоловік – схопив її за коси й зволік сонну на підлогу.
– Ти що це, родичів моїх не поважаєш?… – п’яно сичав у лице.
– Що сталося, Ваню?
– Ваню?! Чого ти, ледацюго, вийшла з-за столу, коли усі нормальні люди ще сиділи? Ти мене не поважаєш?! Не поважаєш моїх родичів?!!
– Я дитину заколисувала, дуже втомилася за цілий день, а рано вставати, – нагадала Марійка. – І ти б, Іване, більше вже не пив, краще ляж біля мене і засни.
– Зараз я тебе тут задушу, уб’ю! Вона мені буде командувати – пити чи не пити! Та ти потіпаха!!! Кляча стара, ворона!
– Іване, тихо, дитина спить… – просилася покірно Марійка, вона ніколи й не сказала б і слова проти, бо по своєму батьку знала – не допоможе, мала досвід.
Але…
– Ти чого це сама з-за столу пішла, без мого дозволу?! – гупав Іван Марійчиною головою об бильце ліжка.
А вона? Й не видиралася.
Був би, може, й убив, коли б до кімнати випадково на той час не надбігла мама Іванова.
– Іване, сину, а ходи-но на одну хвилиночку до зали, – погукала із дверей Рузя. – Тут тебе дуже кличуть!
– Що там, не можете без мене?
– Гості вже йдуть, а треба б було їм ще й «на коня» налити.
– Та йду я, йду! А ти!.. – показав Марійці кулака.
Коли Іван пішов до гурту, Рузя прочинила низеньке вікно з кімнати і показала невістці в ніч:
– Тікай! Швидко, поки не повернувся Іван!
– Я боюся…
– Не бійся, я кожного разу сюдою вистрибувала, як втікала від свого чоловіка, коли ще була молодшою (бо це була хата Рузиних батьків), – і ти втікай!