– Мамо…
– От коли повернешся – ще встигнеш гарно наплакатися.
І Наталка, замість заспокоїтися, – почала лити сльози, вони самі котилися їй із очей, де вже й бралися – невідомо.
– Чому ти?… Що сталося? – нарешті підійшла і вперше співчутливо запитала у Наталки вихователька.
– Мені страшно… за маму, я додому хочу…
Увійшов Іван, роззирнувся, підійшов до Марійки і міцно стис її за лікоть, так, щоб ніхто збоку того не помітив. Але ж Наталка все гарно бачила – і плакала все дужче й дужче.
І мусили того ж дня батьки забрати доньку із санаторію. І сваритися вони почали прямо в автобусі, дорогою додому.
– Усе через тебе!.. – згиналася над Наталчиною головою і грізно шипіла до неї Марійка, вона шепотіла так, аби Іван того не почув, «бо ще гірше буде».
А для Наталки то була вже звична ситуація; і вона нарешті заспокоїлась…
Щороку діти чекають на Новий рік. І Наталка теж – вона дуже мріяла про ялинку.
Бувало, що ялинка у їхній квартирі стояла справжня.
Вбирали вони лісову красуню всією сім’єю, чіпляли на гілки дощик, скляні кульки – це була така сімейна традиція. Було гарно й весело!
А того року до іграшкового відділу магазину привезли перші штучні ялинки, невеличкі, капронові, і Марійка теж купила одну таку собі додому, Івана не спитала.
Як же Наталка раділа тій ялинці! Як же сильно вона чекала вечора, щоб прийшов з роботи батько, й усі разом вони почали прикрашання!
Ялинка лежала посеред хати ще в коробці, не розкладена – стовбур окремо, а гілки окремо, замотані в фольгу. Тільки треба було дочекатися Івана.
– Ну давай, уже почнемо? – просила Наталка в матері.
– Потерпи.
Наталці ж не терпілося побачити, якою буде це блискуче чудо – зібране докупи!
А Іван прийшов того вечора додому дуже пізно й відразу ж попросив у Марійки налити йому «сто грам». Іван сів до столу, виклав поперед себе руки і чекав.
Як же Наталка боялася тих проклятих «сто грам»!!! Бо саме після цих слів найчастіше й починалася між батьками бійка. Так було завжди…
– Ну, Іване… – просила Марійка. – Ну, не треба сьогодні…
– Що?… – заводився Іван. – Налий мені тільки сто грам, і я відразу ж піду спати.
– Ну ти ж знаєш, що не треба…
– Я тільки вип’ю й зразу ж піду спати…
– Але ж тобі не можна, Іване, ти ж будеш битися…
– Не буду! От налий – і побачиш, що не буду. Цього разу вже не буду!
Іван благав, говорив нарочито приязно і мирно. І Марійка за деякий час здалася, вона таки налила чоловікові його сто грамів.
Аж тут – Наталка…
– Тату, а коли ж ми почнемо вбирати ялинку? Скоро ж Новий рік!
– Яку ще там ялинку?!!! – обвів Іван уже стуманілим поглядом кімнату. – Де це ви взяли ялинку?! Хто приніс?!
– Я купила, в магазині… – сказала тихо Марійка.
– А?! Кавалери тобі ялинку вже й додому привезли?!
– Та які кавалери? Кому я треба отака… – виправдовувалася Марійка.
– Ти нікому не треба, правду кажеш!
– Не при дітях…
– А то чому ж? Нехай діти знають! Нехай чують, яка в них мама!
Причиною бійки того вечора була ялинка…
Потрощений об спину Марійки сріблястий стовбур лежав у кухні під столом, зелені гілки валялися розкидані по всіх кімнатах.
А Наталка сиділа над тими уламками й гірко оплакувала своє свято…
На ранок Іван протверезів і просив у Марійки вибачення.
Але по всій квартирі валялася поламана ялинка… Наталчине вбите навіки новорічне свято…
– Я цю ялинку сам зберу, – як ішов на роботу, пообіцяв Іван доньці. – Ти не плач. Хто ж винен, що твоя мати така почвара.
Увечері Іван таки намагався загладити провину і склеював докупи розтрощений на шматки стовбур, зв’язував його нитками, встромляв туди гілки. Одна ж дірочка на стовбурі таки не склалась, і якась гілка була зайвою, через те вийшла срібна ялинка кособока.
Та Наталка із усіх сил намагалася радіти: ялинка, нехай трохи і скалічена, стояла тепер до решти зібрана! Тільки ж і радість теж була якась скалічена.
Якось, після чергової бійки, щойно порозумівшись, Іван із Марійкою мирно розмовляли за столом, Наталка поряд виконувала домашні завдання, щось писала.
– Бач, Наталко, – гукнув до неї батько, – йди й послухай, які ще бувають чоловіки! Будеш знати, що я у вас – не найгірший тато.