– А це хто такий біля тебе притулився?! – допитувався Іван і тицяв пальцем на високого гарного мужчину, що стояв у гурті, але дуже близько біля Марійки.
– Це – Валерій, хороший, приязний чоловік.
– А цей?
– Це? Сергій, здається.
– Ну… Тепер я все нарешті про тебе зрозумів! От тепер і відкрилася твоя справжня суть! – багровів Іван, пішов до кухні й там нервово перехилив «сто грам». – У тебе там, бачу, кавалерів вистачало?! Бахурі, мабуть, не дуже й дивилися на твою вічно невдоволену пику? Так?! Так! Не відводь набік очей, Марійко! Ти ж іще й запам’ятала, як кого звали! Розказуй мені усе чесно, а ні – то зараз тут тебе і вб’ю!!!
– Нема мені чого розказувати, Іване… – плакала Марійка. – Я лікувалася, спитай людей, подзвони у санаторій, сам поїдь.
– Їхати?! Щоб із мене там всі сміялися? Не дочекаєшся!!! Я знаю, ти спеціально хочеш, відьмо, мене у Крим на посміховище відправити! Щоб я приїхав, а там усі пальцем тикали, що це я, чоловік тої гультіпаки! Уб’ю-у-у-у!!! – і бив кулаком Марійку по обличчю.
Цілу ніч Іван кидав об землю посуд, гатив кулаками й ногами в стіни, розбивав вазони, зірвав зі стіни дзеркало і гримнув ним об підлогу…
Аж на ранок Іван знемігся, тільки на якусь годину заснув, та відразу ж і прокинувся. Тоді, мабуть, вже вийшла із нього уся горілка, бо він оглянув розруху у кімнаті і сказав:
– Я нічого не пам’ятаю… Що тут було?
– Ось! – показувала Марійка синці і рани. – Це хто зробив? Не пам’ятаєш?!!!
– Ні, не пам’ятаю…
Тієї осені Іван геть повністю «із котушок з’їхав», так Марійка всім і скрізь казала. Бився він уже так часто, що не було такого дня, коли б у хаті було спокійно.
Двічі або й тричі на тиждень доводилося Наталці бігти до дядька Михася й просити у нього помочі. Аж тому набридло, і він пригрозив Іванові тюрмою. На якийсь час Іван приходив до тями, брав себе до рук.
Якось Наталка прийшла з прогулянки додому дуже пізно й застала батька на кухні, він сидів, вирячивши очі, а скрізь по підлозі валявся побитий посуд, на стіні було видно кривавий слід. Наталка погукала:
– Тату…
Але коли Іван повільно підвів обличчя, вона глянула йому в очі й насилу встигла вибігти із хати.
Наталка щодуху помчала через усе село, туди, де могла б бути її мати. Якщо ще була живою… Коли ж вбігла до бабиної хати, застала там Марійку, та лежала на дивані, дуже побита й навіть порізана ножем.
– Не вернуся додому нізащо! – надсадно плакала Марійка. – Нехай хоч і вбиває, вже більше так не можу. Ти не уявляєш, Наталко, що твій батько цього разу витворяв! А тебе, як на те, і вдома не було…
Дивилася Наталка на матір і згадувала свою однокласницю Оксанку:
– Я, мамо, додому теж більше вже не піду, ніколи більше не піду.
Так і вирішили…
Тепер Наталка добиралася до школи аж від баби, майже за сім кілометрів! Ігорок теж не хотів приходити додому, він уже вчився в технікумі, жив у гуртожитку.
Зима позавівала дороги снігом, а Наталка брела й брела дорогою вперед…
Зате ж спокійно спала.
Так тривало цілий тиждень. Аж доки одного дня не об’явилася тітка Вірка, вона почала вмовляти Марійку повернутися назад до чоловіка. Вірка молилася й клялася, що її брат вже не буде більше ніколи битися, що він тепер геть зовсім змінився, іншою людиною став.
– Не було вас, тьотю Віро, у нашій квартирі тими страшними ночами, ні разу не були ви за свідка! – кричала їй Наталка.
– Ой, Наталко, кому ти все це кажеш? – зітхала тітка. – Твій дід, а мій батько, така ж була скотина. Тільки… треба постаратися зрозуміти і вчитися прощати. Я ж простила…
– Погляньте на маму! – кричала у відчаї Наталка. – У неї в сорок років геть сиве волосся! А он ті рани, залиті зеленкою, бачите? А той шрам на носі?
– Твоя бабка Рузя…
– Я – не моя бабка! І моя мама – теж! Я вже більше не можу таке витримувати!
– Чому ти кричиш на мене? – здивувалась тітка. – Мала ти ще, аби в такі справи вмішуватися, і не тобі вирішувати, як дорослим далі жити. От буде у тебе власна сім’я, тоді й побачиш, бо хто його ще знає… – а тоді розвернулась до Марійки: – То що, Марійко, повернись до брата, бо він там такий пригнічений і плаче.
– Ні… Не знаю… Треба думати…
– Мамо!!!
– Наталко… Доню? – заглядала тітка Вірка до очей Наталки ще й наступного дня, перестрівши ту, коли вона ішла дорогою до школи. – Вернись, доню, хоч ти додому! Чуєш, Наталко, ну? Вернись! Тато ваш ходив до Ігоря в гуртожиток, то брат твій тата вже простив. І ти, Наталко, теж не сердься! Що ж тобі зробив твій батько? Хіба він тебе коли образив? Йди, Наталко, жити назад додому, тобі ж і до школи буде ближче ходити. А тоді й мама за тобою повернеться. Хіба ж ти, Наталко, не хочеш своїм батькам щастя?…