І ще раз лягала Наталка на кушетку… А лікар Казанцев провів їй огляд…
– Та тут тільки на два пальці й відкрилося! – сказав після всього невдоволено, потираючи сонні очі. – Йди в палату і лягай, ще не час. І не треба мені тут кричати на всю лікарню, втямила? Терпи!
Наталка дуже старалася терпіти. Пішла в свою палату й або тулилася головою до холодної стіни, або билася лобом об стіну, але з ліжка вже не сходила. А ще кусала губи – до крові, й дужче, ще дужче билася головою об стіну – гуп, гуп, гуп…
– От чорт!.. – почула Наталка у проміжках між болем. – Задерлася клейонка, і на матрац ось крові натекло!
Повернула голову вбік і побачила, як розпатлана Таня тягнула з-під себе заюшене кров’ю біле простирадло й жовту зіжмакану клейонку.
Під Наталкою теж була така, тільки ще без крові, – вся в зеленці, жовта й бридка підстилка.
Вона вже марила у короткому напівсні, як раптом почула:
– О, Танько, привіт!
Наталка розімкнула повіки і побачила, що в палату увійшла нова породілля – молода чорнява жіночка із великим круглим животом.
– Привіт! – зраділа Таня. – Людка? Ти що, уже з третім?!
– Так вийшло! – чомусь простогнала новенька. – А це хто з тобою?
– Та, одна моя знайома, ще з дитинства – разом у таборі були. Уяви, вже три години лупиться головою об стіну!
– А ти, я бачу, одстрілялася?
– Та вже!
– Як обійшлося? Без розривів?
– Майже!
Наталка слухала розмову і то провалювалася у напівсон, то схоплювалася, стогнала і увесь час чула монотонний гул розмови – було то наче на церковній службі.
Коли ж за вікном почало сіріти, новенька сиділа біля столу й пила із банки чай, але живота у неї вже не було!
– А де це твій живіт? – здивувалася Наталка.
– Як де? Я вже народила!
– Уже… – позаздрила Наталка.
Ранок погасив собою електричне світло, і в палату увійшла Наталчина сусідка тьотя Валя, вона жила через дорогу від Наталчиної матері й працювала у пологовому відділенні акушеркою.
– Ну що там, Наталко?
– Ой, я більше вже не можу… Не маю сил терпіти…
– Відколи мучишся?
– Мене вночі привезли…
– Значить, народиш скоро!
Тітка Валя пішла, а Наталка, коли б могла, то поповзла б за нею коліньми: надіялась на допомогу…
– Ну що? – розчахнув услід за тіткою двері Казанцев. – Будемо родити? Бо мені вже пора додому!
– А можна вже й народити? – зраділа Наталка й чомусь вирішила, що нарешті звільниться від болю.
– Зараз подивимося…
І ще раз мусила терпіти огляд на прогнутому майже до підлоги ліжку.
– Ще зарано, але… зараз, мабуть, вколемо стимуляцію, – сказав Казанцев. – Моя зміна закінчилась, я не буду потім бігти до тебе з дому і чекати теж не буду!
– Коліть, – дозволила Наталка.
І їй зробили першу ін’єкцію…
До того перейми крутили тіло цілу ніч, але хоч на хвилю ставало легше. Тепер же Наталка ладна була б викинутися зі свого тіла геть, аби тільки настав кінець стражданням.
– Дуже болить? – зігнулася над нею тітка Валя, а Наталка бачила її немов у тумані.
– Умираю! Тітонько, дорогесенька, зробіть щось мені, я вже не можу!!!!
– Підожди, я тобі зараз щось уколю.
І Наталці знову щось вкололи.
І знову…
І ще раз…
– Чого ж це «Ношпа» не допомагає? – дивувалася тітка Валя. – Я дала подвійну дозу, ще трішки потерпи…
– Давайте, ведіть її в пологову кімнату! – кричав Казанцев до медсестри, коли Наталка корчилась від болю в коридорі. – Мені немає коли чекати! Будемо пробувати родити!
Нарешті Наталку повели…
– Вилазь на крісло! – увівши до покою, наказала медсестра.
Але там накотила нова хвиля болю. Наталку знудило.
– Тужся! – кричав до неї Казанцев. – Ти що, не розумієш?! Тужся! Я сказав, тужся!
І вона, може, й тужилася б, але ж не знала як – ніхто їй того не розказав, а для втручання природи ще не настав час…
– Зараз я випущу тобі води, а тоді діло піде набагато швидше! – досадував біля крісла Казанцев.
Наталка чула, що щось недобре робили із її тілом, але не мала сил на спротив. «Аби лишень швидше народити», – думала вона.
І раптом гарячий потік хлюпнув з-поміж ніг: Казанцев розрізав оболонку, у якій була її дитина.
– Води відійшли, ще трішечки… – просила тітка Валя. – Дитина має вийти… Води ж відійшли! Давай, Наточко, давай!