– А я щойно народила дитину, – якомога тихіше сказала їй Наталка. – Знаєте?
Бабуся заперечливо похитала головою, і тут Наталка побачила обличчя.
«Немов у Діви Марії на іконі! Але очі сірі, таки бабунині…»
– Ви не можете говорити? – зашепотіла Наталка. – Але як добре, що ви прийшли… Я знаю, ви померли…
І враз здогадалася!
– То це ви по мене прийшли? Я помираю?…
Цього разу бабуся похитала головою ствердно.
Наталка розгублено розглянулась по кімнаті, але нічого не змогла побачити, бо геть усе чисто вкривав золотавий туман.
Пташиний щебет втих, запахло трояндами та вишневим цвітом, бабуся простягнула руки…
– Зачекайте… – прошепотіла Наталка. – Я ж іще не бачила свою дитину. Можна я на неї подивлюсь?
Бабуся посміхнулась, склала руки на грудях, заплющила очі…
– Хто в мене народився?!! – напруживши всі сили, якомога голосніше спробувала крикнути Наталка, невидющими очима шукаючи лікарів. – Ви мене чуєте?!!! Кого я народила?!
– У тебе дівчинка! – відповіла їй тітка Валя.
А потім…
– Господи!!! Йдіть сюди! Вона ж спливає кров’ю! – із тривогою скрикнула Людмила.
«Краще б я не питала про дитину… – марила Наталка. – Тоді б вони мене залишили у спокої… А куди ж це поділася моя бабуня?»
– Та тут витекло зо три літри крові!!! – кричала до Казанцева тітка Валя. – Я біжу по лід!
– Ставте крапельницю!!! – кричав Казанцев. – Мені не треба псувати статистики!
Дитину відразу ж понесли геть, так і не показавши її Наталці. Але вона про те й не турбувалась, тепер лежала й блаженно посміхалася: вона жива, а ще – щойно бачила бабуню, і ніхто не терзав тіла, нарешті нічого не боліло.
Та коли на живіт упав холодний лід й до руки присмокталася крапельниця, Наталка знову побачила білі стіни, перекривлене від тривоги обличчя над собою, почула ненависний голос:
– Розсунь ноги! Чуєш?! Ти мене чуєш?!! – кричав Казанцев.
– Ні!!! – заплакала Наталка. – Ні! Я не хочу!
– Зараз я тебе зашию, ще трохи мусиш потерпіти!
– Ні!!!!! – стогнала Наталка. – Ні, не треба…
Але голка уже рвала її тіло, і той біль теж був новим – твердим і холодним.
– Не можу… – шепотіла Наталка пошерхлими губами й хотіла б умерти. Але тіло, наперекір її бажанню, жило далі. – Не можу… Вже не можу більше… Помираю…
– Не можеш?! А кричати тут змогла?! А всім нерви виїсти ти можеш?! Зараз я тебе заштопаю, а тоді можеш помирати!!!
Коли всі покинули Наталку, порвану й понівечену, в родильній кімнаті саму, вона лежала на холодному столі, хоч і боліло їй все тіло і трясло в нестерпних дрижаках, хотілося одного – спати.
Тільки ж…
– Не спи!!! – витягував Наталку із солодкого марення голос чужої жінки. – Не можна спати!!! – різко кричала медсестра над головою. – Як оце зараз заснеш, то вже ніколи й не прокинешся! Можеш кров’ю стекти! Я коло тебе сидіти тут не буду!!! Я зараз піду, але ти знай, щоб не спала!!! Чула?!! Бо помреш!!!
Враз блискавкою промайнула думка: а я ж таки ще не побачила своєї дитини! Я не тримала дитини на руках! Не поцілувала…
І хоч спати Наталці хотілося тоді більше від життя, але мусила вона жити.
У палату Наталку, як і Таню колись, занесли у простирадлі й обережно поклали на залізне ліжко.
Під спину санітарка застелила церату, а межи ніг дала пелюшку.
– Вставати сама не смій! – сказала вона Наталці. – Якщо щось схочеш, то кажи дівчатам, нехай мене гукають.
На ліжку Наталка пролежала майже добу.
А в пологовому відділенні почали саме труїти блощиць.
– Ну, дівчата, переходимо на перший поверх! – зайшла в палату медсестра. – Всі берете зараз же постелі і йдете вниз, а ти, – звернулась до Наталки, – ще тут лежи, бо не транспортабельна!
І вона залишилась сама. Білі стіни, сині кахлі умивальника, відлуння далеких кроків. Але потім, хоч і ходив світ ходором, і в голові шуміла невідома річка, таки не витримала, встала на ноги й, тримаючись руками за стіну, вийшла із палати і пішла сама східцями донизу.
– Ти що, здуріла?! – побачила її на коридорі медсестра. – Тобі ж не можна ще ходити! Ти ж сама ще не можеш!
Наступного дня до Наталки навідався Казанцев, помацав її живіт, пощупав пульс.
– Дзвони своїм родичам, аби шукали для тебе кров! – сказав. – Бо як не уллють тобі зараз, то будеш тоді мати проблеми: зуби випадуть і посипляться кістки.
Аж тоді прийшов Денис…
Наталка лежала на ліжку й не могла підвестися від безсилля.