– Ось, уколіть, – показала на Наталку. – Тут така вся розніжена лежить! Недоторкана вся! А я поки побавлю її дитину, бо ще розірветься від крику!
І Таня взяла сповиток у руки.
– Гляди мою дитину… – попросила Наталка у практикантки: Денис ще не приїхав, а вона вже йшла – сама, своїми ногами – на операцію, було й тоді Наталці холодно. Але вона ішла до операційної з радістю! Бо думала, що тоді скінчиться біль, можна буде зігрітися і відпочити.
Повірила…
Біля дверей операційної стояла Наталка в одній сорочці, і стікала нічим не утримувана кров по голих ногах на кахель.
І Наталці тоді ще навіть було трохи й соромно, що ось так вона, гола, стоїть, а кров тече й тече на виду у всіх.
Аж натекла калюжка…
На Тому світі її стрічав Сам Бог.
Стояв Він біля великого свого трону, точнісінько такого, як бачила колись Наталка ще у дитинстві у своєї бабці на картині. Трон той був увесь із білих хмар, у Бога в ногах сиділа похила жінка, і ще якісь люди стояли поряд, а вгорі сміялись ангели – товстенькі діти з крильцями.
І це був саме Він.
– І для чого це ти таке із собою учинила?… – печально питався в Наталки Бог, показуючи рукою кудись вперед.
Наталка повела за Його рукою поглядом і побачила там себе маленьку. Вона теж тоді сиділа у лікарняній палаті, і по губах у неї текла червона кров, боліло горло. Пригадала, як одного разу, здається, у десять років, теж сама згодилася на операцію, тоді їй рвали гланди. Лікар тоді сказав: «Якщо зараз не зробимо операцію – ти вже ніколи більше не зможеш пити холодний лимонад!»
А Наталка так той лимонад любила! Була мала ще… То й повірила.
І вже потім, обливаючись слізьми, сиділа вона перед лікарем на стільці, тримала у руках білий тазик, у який стікала кров, терпіла біль і шкодувала про своє рішення, думала: «Більше вже ніколи! Ніколи більше я не дозволю себе різати!»
І от тепер – знов згодилася! Та ще й на щось набагато гірше.
– Ну що? Ти вже й забула?… – скрушно хитав головою Бог із бабиної картини. – А мала б пам’ятати! Тепер терпи. І я тобі нічим не допоможу…
– Допоможи!!! – заверещала Наталка й простягнула до Бога руки.
Але Він уже кудись повільно відпливав на своєму троні, бо то була тільки хмара, та й та – намальована на папері. Марилось…
Бог плив все далі й далі від Наталки, ось уже від нього зосталася тільки тінь, а Наталка простягала до Бога руки і плакала-просилась:
– Візьміть і мене із собою!
Не забрав…
Бо як на короткі миті приходила вона до тями на операційному столі, то чула, як тяжко болить все тіло. А найбільше чомусь боліли ноги…
Пробувала Наталка кричати, але губи її не слухались, були німі. Розкривалися тільки, мов у риби, а горло не могло видушити із себе звуків. Як робили того вечора Наталці операцію, закінчився у лікарні наркоз. Були дев’яності: у магазинах пусто, в аптеках тільки анальгін, всі ходили злі й похмурі…
Була глупа ніч, коли Наталка в реанімації вперше розплющила очі.
І хотіла б одразу ж закрити їх навіки, так страшно боліло їй усе тіло, хотілось пити.
– Ой, ой тяжко мені… – прошепотіла Наталка геть зсушеними губами й провалилася у пітьму.
А як рано-поночі почала приходити до свідомості, принесли на годування дитину.
– А може, не треба було б їй вже до грудей прикладати? Бо що ж там… самі бачите… – питала у Казанцева медсестра. – Будемо ж колоти антибіотики, це ж недобре для немовлятка?
– Нехай годує! – сказав Казанцев. – Нічого тут нема поганого, антибіотики – це не отрута!
Зойку поклали поряд, але Наталка дитини погодувати не змогла, бо не мала сил, і молока у зсушеному високою температурою тілі було дуже мало. Лежала після операції на спині.
– Нехай ще день-два, а тоді молоко в грудях буде! – сказав Казанцев. – А тепер несіть дитину назад у бокс і дайте їй глюкози.
– Ой, як же мене болить! – сказала Наталка вголос перші свої слова. – Дуже болить… – ледь-ледь прошепотіла. – Болить мені, ой, мамочко… – застогнала і хотіла оглянути своє тіло, але не змогла підняти від постелі навіть голови.
Поряд із ліжком на стільчику сидів з дитиною на руках і плакав від розпачу Денис.
І плакала мати у ногах від безпорадності. Плакала від голоду дитина.
– Чого мені так дуже болить? – водила Наталка запаленими очима по кімнаті. – Що мені таке?…
А потім зібралась на силі й таки спромоглася повернути голову набік – побачила трубки: одна присмокталася під шию й звивалася вгору до крапельниці, ще дві губилися десь під ліжком. «Звідки ж ті трубки у мені?» – старалася відчути.