А як відчула, то й вжахнулась: «Що ж це я із собою дозволила зробити?!
– Болить! Болить мені, болить… – шепотіла тепер Наталка, наче страшну молитву, в напівсні, і день, і ніч.
– Я думаю! – зітхала на той стогін медсестра. – Як же воно не буде боліти, як тебе, дитино, всю порізали. Викинули матку.
– Як це викинули?… Куди?!..
– Не викинули!!! – раптом почула над собою крик Казанцева. – Треба казати «видалили»! Викидають сміття!
– Де моя матка?…
– Підніми простиню, полапаю живіт! – в шкіряній куртці, мокрій після дощу, навіть не помивши під краном рук, Казанцев тикав пальцем у Наталчин живіт, чорний від йоду, із величезною кривавою смугою посередині.
– Ой, болить мені, болить… – молилась Наталка. І заплющувала очі, щоб ненароком не побачити свою страшну потворність.
– Валерію Леонідовичу, помийте хоч руки, у неї ж сепсис… – тихо попросила санітарка.
– Що?! Хто це мене тут буде вчити? Я не зрозумів? – презирливо скривив губи Казанцев.
– Болить… Ой, як мені болить… – шепотіла Наталка у напівсні і через біль зовсім не могла заснути, лежала й марила.
– Може, вколоти наркотик? – питала медсестра. – Це не дуже добре, і якщо ти можеш цей біль хоч трохи перетерпіти, то терпи, а як ні, то я вколю.
– Вколіть… – Наталка чула кожен відрізаний нерв. – Дуже болить… Вколіть, будь ласка!
А ще:
– Пити… дайте мені води… – попросила.
– Не можна тобі, голубко, води, аж через два дні трохи вип’єш.
– А мої губи? – Наталка терла язиком пошерхлу і порозтріскувану шкіру. – Чого ж вони такі сухі?
– Бо у тебе висока температура, – казала медсестра. – Оце я вперше таку тяжку жінку, як ти, бачу. Що така страшна операція, та ще й уся гориш…
– Як переживе цю ніч, то буде жити… – шепотіла до медсестри санітарка, як витирала підлогу, а тоді переставляла під ліжком дві скляні баночки – одна губила свою трубку у Наталчиному животі, інша – зміїлася кудись межи ніг. А із шиї угору вилась іще одна…
– Пити, – просила кожної хвилини. – Дайте мені, тіточко, води… Дайте хоч крапелиночку малесеньку мені напитися!
– Я води тобі дати нізащо не можу, але зараз, почекай, помочу губи.
І медсестра намотала на паличку квача, умочила марлю до води…
А Наталка аж голову підняла, хоч і несила було тримати, вхопилася сухими губами за марлю й почала смоктати.
– Не можна!!! – вихопила руку медсестра. – Якби тобі хто соку з лимонів привіз, сік тобі потроху пити можна. Я скажу твоєму чоловікові.
І ввечері коло ліжка на стільчику стояла пластикова пляшка «Лимонний концентрат» – яскраво-жовта, нудотно-солодка й пахуча отрутна підробка часів перебудови-розрухи. Наталка по ложці її пила…
– Це Олег із Києва передав! – сказав Денис.
Він тепер жив у тому боксі, де перед операцією лежала Наталка, доглядав дитину.
– Видужуй швидше, бо треба чимось годувати малу, – попросив. – Дитина уже третій день тільки на глюкозі й живе, так далі не можна…
Тримав у руках згорток, а Наталка повільно повертала голову і дивилась. По запалених щоках безкінечно текли пекучі сльози.
– Притули дитинку на хвильку до мене, – попросила вона в Дениса, – дай я хоч нею подихаю, в голівку поцілую.
На третій день від лежання Наталці нестерпно боліла спина.
– Переверніть мене набік, – попросила в медсестри.
– На який же тебе бік перевертати, мученице ти наша, як у тебе тут скрізь одні катетери стирчать? Та й лікар не дозволяв з місця рухати…
– Переверніть…
І медсестра згорнула валиком верблюжу ковдру, обережно підіткнула Наталці під затерплу спину.
– Ой, дитино, я он по телевізору бачила, є в нормальних лікарнях такі ліжка, у яких матраци спеціально для лежачих зроблені. А в нас, сама бачиш… – і підтримувала за плечі. – Сама так можеш втриматися? Давай я спинку в ліжка підійму? Тут у ліжку трохи підіймається.
Нарешті Наталка змогла сидіти.
– Хоч би у тебе, дитино, пролежнів не було, вже третій день недвижимо лежиш. Давай я рукою потру.
– А що таке пролежні? – спиталася Наталка.
– Це якщо людина довго лежить, шкіра й м’ясо починають відмирати, а на спині утворюються незагойні рани.
– Не хочу…