Тепер Наталка кожну годину просила медсестер, аби вони перевертали її набік, обережно пробувала рухатись сама.
А потім у неї з’явилось молоко.
– А чого ж? – казав Казанцев. – Крапельниці цілодобово приймаєш, то й молоко буде!
Знову, як відразу ж після пологів, поверталася Наталка на бік, а Денис підкладав їй до грудей запеленуту дитину. А поки та ссала, Наталка плакала й жалілася на свій біль Денисові. Хотіла, аби він хоч по голові погладив, хоч би за руку взяв. Та він чи боявся?
– Як будеш плакати, то я до тебе більше не прийду!.. – відповідав понуро, змучений безсонням, і чомусь дивився вбік.
І Наталка дуже боялася, що він і справді більше не прийде; плакала тільки тоді, як Дениса не було поряд.
– Ти, дитино, на мого сина не сердься! – прийшла якогось дня свекруха. – Не кожен чоловік таке, як оце сталося, витримає. А Денис же тебе не покинув! Сидить он із дитиною. Годує, пелюшки пере.
– Ой, болить мені, болить… – заплакала Наталка.
– І робити будеш! – їй свекруха. – Вийдеш із лікарні, станеш зовсім здоровою, і все у вас буде – і господарство заведете, і город здужаєш сапати. Бо не ти перша, й не ти остання.
– У тебе є дитина, – заспокоювала мати. – Як не захоче Денис із тобою жити, то в тебе є для кого…
– А мені ж тільки вісімнадцять…
– Ну то що? Уже нічого назад не вернеш…
Уже як змогла сама сідати, брала до рук ту пляшечку, що до неї трубочкою збігала від спухлого живота смердюча сукровиця, і ставала сама на ноги, йшла з пляшечкою до вікна.
А там, за вікном, кудись спішили люди. І як же їм заздрила Наталка! «Якби ж я могла ось так іти, як ці люди, разом із цими людьми! Щоб я просто могла кудись іти, по вулиці! Яке б це було величезне щастя!»
Уже закінчувався перший тиждень, відколи вона лежала в реанімації, і починався другий, а Наталка все ще горіла в лихоманці.
– Та що ж це таке?! – сердився Казанцев. – Візьмемо інші антибіотики! Від цих уже точно температура спаде!
Кололи сильні, потім сильніші і найсильніші… А сили танули з кожним днем.
Якось в палату зайшла лікарка Людмила, її очі все так само густо були підведені синіми тінями.
– От бідолахо! Чим же тобі допомогти? – схилилася над ліжком.
– Мені дуже болить ця трубка, – показала Наталка на свій живіт.
– Може, це від неї в тебе й тримається температура? Скільки вже днів стоїть, – заглянула у журнал. – Пора виймати.
– Вийміть… – просила Наталка. – Дорогесенька тьотю, вийміть, уже день туди нічого не тече… – збрехала.
Людмила сіла на ліжко, медсестра принесла судок, поставила поряд, розповила живіт, і Наталка вперше побачила його «криваву посмішку». Стягнутий нитками, почорнілий від йоду, із рожевою трубкою посеред шва…
Лікарка відрізала дві нитки, які тримали трубку, і повільно вийняла її ізсередини, трубка була біла.
– Ну, тепер вже краще!
Але температура не знизилась…
– Може, спробуємо ще й УФО? – сказала лікарка.
Потім до Наталчиного ліжка медсестра підсунула коробку, крізь яку пропустила прозору трубку, встромила в тіло, а з іншого боку трубку під’єднала до скляної колби. Наталка лежала й бачила, як її кров повільно вибігає в колбу.
– Це для чого?
– Зараз тобі кров почистять, вона витече у банку, потім я пропущу кров назад через цей апарат, вона опроміниться, і всі мікроби загинуть! Може ти хоч тоді одужаєш?
– Добре…
Раптом на сестринському посту задзвонив телефон, медсестра встала зі стільця і пішла брати трубку, довго із кимось сварилася по телефону, у цей час колба переповнилася, і кров почала витікати на підлогу. Наталка бачила те витікання, але їй було геть байдуже, вона навіть рада була, що так кров витікає: «Вона ж отруєна…»
Але в цю мить до палати зайшла лікарка.
– Це що таке?! – почула Наталка окрик, але, здавалося, дуже далеко від себе. – Тут набігла калюжа крові!
– Господи! – кричала теж здалеку медсестра. – Та я ж тільки на хвилину відійшла! Що ж тепер робити! Хоч би не померла! Це ж треба, щоб таке саме на моєму чергуванні сталось! Що ж тепер робити, Людмилочко, моя дорогесенька, рятуйте! Ви ж знаєте, яка тепер у мене в сім’ї ситуація, а тут ще й це! Я ще й цього не видержу!
– Заспокойся, – трохи ближче обізвалася лікарка, і Наталка відчула, як вона торкнулась до її руки. – Зараз увіллємо трохи плазми, а тоді глюкозу поставиш, не помре. Тільки ж…
– Вибачте, я ж ненароком! Я ж не хотіла! Вона й так тут… – медсестра стишила голос.