– Казанцев може й списати, в цьому році у нашому відділенні ще ніхто не помирав, – лікарка говорила дуже тихо.
– Я все зроблю, Людочка, я все зроблю! – метушилася медсестра.
А коли Наталка прийшла до свідомості, сказала:
– Коли прийде чоловік, треба, щоб швидко знайшли кров, бо в нашій лікарні тепер нема. Хіба, може, із області запросять, але поки звідти довезуть ту кров!
– Я скажу…
Крові не знайшли.
Прокинулася Наталка тої ночі, відірвала вчаділу голову від подушки і взяла до рук термометра, встромила його під пахву.
Як витягнула й подивилася до світла – налякалась: ртутна нитка забігла вже за сорок!
– Лєна! Лєна! – гукала медсестру. – Мені погано…
А на ранок…
Спочатку Казанцев стояв над ліжком і чомусь дуже просив ще трохи почекати, аби мати Наталчина нікуди не дзвонили й не викликала з області «швидку».
– Обіцяю, що справлюся сам! Зберу консиліум, все вирішимо, все буде гаразд, потерпи.
А коли мати поїхала, Наталці знову вкололи наркоз і забрали до операційної. Коли ж цього разу вона прокинулася в палаті реанімації, ще одна трубка стриміла з її тіла, а в банку на підлозі збігала сукровиця…
– Наталко, Наталко, чуєш?… – штурхала її, змучену довгою хворобою і вчаділу від наркозу, медсестра. – Прокидайся! Чуєш?… Я ось сховаю під подушку твої ліки. Бо там привезли до нас діда, у нього біла гарячка. То Казанцев сказав забрати у тебе ампули й вколоти дідові… чуєш? А у нас більше немає таких ліків. Я сховаю, а ти, як прийдуть, не віддавай, чуєш? Тобі ж самій треба… А я скажу Казанцеву, що ти не дала.
– Як я не віддам?…
– Зараз я гукну твого чоловіка.
У кабінеті Казанцева Денис кричав:
– Та я зараз піду в міліцію!!! Чуєте? Ці ампули мені брат із Києва віз! Останні в аптеці забрав! Де я їх до завтра буду шукати?!
– Ну, понімаєш, тут, парєнь, таке діло, – бігав очима по кутках Казанцев. – Цей дід – він не просто дід, це батько великої начальниці. Ну, як тобі пояснити… Коротше, усі магазини в її руках. І як дідові не вколоти, то він до ранку може й загнутися. А тоді буде скандал.
– Скільки дідові років?! – звірів Денис.
– В тому-то й діло, що дід старий, йому вже вісімдесят п’ять…
– То дідові вісімдесят п’ять?! А у мене там помирає жінка, їй тільки вісімнадцять! І у неї не біла гарячка!!! У нас мала дитина!!!
– Та хто ти такий, щоб тут кричати?! – і собі підвищив голос Казанцев.
– Чогось, як ви брали у мого батька хабар, то так не казали!
– Який хабар? – скривився Казанцев. – Оті дві гуски й п’ять банок смердючого молока – хабар?! Не знаєш ти, молокососе, що таке хабар! Та я ті ампули зараз візьму й питати тебе не буду! Міліцією він мене лякає! Та щоб ти знав, що у того діда зять усією міліцією в районі керує, так що йди, жалійся!
Уночі прокинулась від того, що хтось стояв біля ліжка й пильно дивився їй в обличчя. Спочатку не змогла впізнати – у напівтемряві риси обличчя розпливались. А потім…
– Це ти, Андрійчику?… – прошепотіла пошерхлими губами. – Навіщо ти сюди прийшов?
– Хотів тебе побачити… Ти ж знаєш…
– Не дивись на мене, я не хочу!
– Вибач, люди в селі казали… Я хотів побути біля тебе.
– Тобі сюди не можна! А як побачить Денис? Свекруха?
– Тепер всі сплять, ніч, дуже пізно. Я прийшов сказати, Наталко, що люблю тебе, все ще люблю… Я дуже хвилювався…
– Андрійчику, ти йди, – заплющила очі і провалилася у забуття.
А наступного дня Наталку таки збирали у дорогу.
Бо від операції минало два тижні й починався третій, а їй все не ставало краще, і мати подзвонила в область.
Звідти приїхала лікарка, прочитала журнал, навіть не глянувши на Наталку, сказала, що забирає її із собою.
Швидка вже чекала під порогом, дорога була далека, і санітарка дуже спішила, вона поспіхом розв’язувала з порізаного живота мокру від гною пелюшку. Ця пелюшка тримала «криваву посмішку» укупі.
– А як же я без пелюшки буду?… – просилася Наталка, бо їй раптом здалося, що величезний шов розійдеться і нічим не підтримувані кишки просто випадуть додолу.
– Не положено! Пелюшка лікарняна, – пояснила медсестра. – З мене й вирахують! Прости, дитино, але не можу я тобі пелюшку залишити.
– Та нехай, я свою з дому віддам, – зайшла тітка Валя. – І перевдягніть її в чисту сорочку, куди ж у такій на область везти? Ви що, не бачите, що сорочка вся в крові?