– А дитина? Де моя дитина?! – питала Наталка матері.
– Немає, дитину забрали додому.
– Не показали мені… А де Денис?
– І він теж уже поїхав.
– Господи! Та це ж я тепер на всьому світі геть сама!
– Не сама, доню, я поїду із тобою…
Як винесли Наталку на носилках із лікарні, вперше за два тижні, вона побачила над собою синє небо; яскраво світило сонце, і листя на деревах було жовте.
– Чого ж ви несете її вперед ногами? – злякалась тітка Валя. – Так не можна! Це ж тільки мертвих так несуть!
А вона й була як мертва.
Сама йти вже не змогла б.
До області їхали три години. А там поклали Наталку в гінекологію…
Цілу ніч вона стогнала і плакала уві сні, не давала спати хворим.
На ранок до всього ще й почали боліти груди – від молока зробилися тверді й гарячі.
– Що ж мені тепер робити? – плакала Наталка.
Жінки із палати німували.
Не кололи більше ніяких ліків, не ставили крапельниць, і Наталка стала відживати!
Сусідки доглядали за нею й жаліли, неначе рідну.
Як хотіла сісти – брали за руки й зводили, а починала плакати – втішали. На диво, звали усіх жінок однаково – Маринами, лише одна між ними – Майя.
– Хочеш, я помию тобі голову? – спитала Марина чорнява.
– А можна? – не повірила Наталка.
– Наставляй голову під кран!
Уперше за три тижні після операції Наталка помила голову і вмилась!
– Давай я тебе ще й вичешу, – брала в руки гребінець Марина білява і чесала довгі коси.
А якогось вечора жінки з палати пішли надвір на прогулянку, Наталка лягла на ліжку й задрімала.
Спала вона тепер дуже тривожно – і крізь приплющені повіки побачила, як Майя зайшла а палату, вона була кучерява і руда, із великим животом – вагітна. Слідом за Майєю зайшла ще й її мати, поклала на тумбочку пакунки; жінки сіли говорити.
– Ти знаєш, ось тут лежить дівчина, – зашепотіла Майя. – Ото вже така нещасна! Мамо, це кошмар!
– А що з нею таке?
– Та… вона вся порізана! Стогне день і ніч… Як спить, то аж кричить крізь сон, усіх нервує. А ще – ти б, мамо, бачила її живота! І руки сколені, і шия, і, уяви, температура вже четвертий тиждень тримається. Приходила лікарка з онкології і брала в неї аналіз на рак, то уяви, ще й груди долотом пробила! Із такими жінками чоловіки не живуть, – і Майя розказувала, розказувала…
– Така молода… Гарна… От шкода… Може, чоловік її не кине?
– Де не кине! Не знаєте чоловіків? Вони і здорових жінок не дуже жалують – трохи що не так – і починають гуляти. А ця… Зіпсута… Чоловік ще молодий – покине! Ніхто такий тягар на собі не буде нести! Нікому вона вже тепер не потрібна… Так, тяжка каліка.
– Ой, Майю, не кажи… Мабуть, ти права. От була у нас історія…
Далі Наталка слухати не змогла. І як усе собі обдумала, що це з нею сталось, стало волосся на голові сторч.
І вона вже не стримувалася – натягнула ковдру на голову й стала вити-ридати на увесь голос:
– Ой! Божечку ж мій! Що це зі мною сталося!!! – кричала Наталка. – Не хочу я жити! Більше так не хочу-у-у!!! Ой, не мо-о-ожу-у-у!!! А-а-а-а!!!
На страшний крик до палати почали вбігати жінки.
Руда Майя спочатку сиділа оніміло, а тоді кинулась і собі:
– Наталочко! Спинись! Чуєш? Прости мене! Я ж не хотіла! Я ж не знала, що ти все чуєш!
– Ти сказала!!! Ти… сказала!!! – плакала Наталка.
– Що ти їй сказала?! – допитувалась у Майї білява Марина. – Що ти сказала їй?!
– Та я нічого…
– Я хочу вмерти!!! – кричала Наталка, а далі – схопилася на ноги, побігла до умивальника і стала люто битися головою об стіну, довге волосся розвилося, скуйовдилося і обплутало заплакане лице.
На той крик до палати прибігла чергова медсестра:
– Молчать!!! Прєкратіть істєріку!! – пустила вона із крана холодну воду й почала лити Наталці до обличчя, хльоскати по щоках. – Напугала мнє тут всю больніцу.
– Я більше не хочу жити!!! – закричала Наталка і безсило упала на підлогу. – Ой, що ж зі мною зробили таке страшне!!!
– Нє ти одна такая, молчи, а то сєйчас в дурку опрєдєлю!!!
Медсестра вколола Наталці заспокійливого, але вона ще довго лежала на ліжку й тихо плакала – подушка наскрізь промокла від її сліз.
Плакала уночі, здригалася у конвульсіях і цілий ранок, день…
– Ну ти й дурна, – тихо, як біля покійника стояли й говорили над Наталкою чотири Марини.
– Я ж не чула… – вибачалась Майя.