– Ти ж іще не знаєш, що із тобою буде! Лежиш тут півроку на збереженні, чи ще й виносиш дитину, чи ні, а ось таке говориш!.. – дорікали їй жінки. – Таке верзеш…
– Я ж не хотіла… Наталко, ну прости?…
– Але у тебе, Наталко, хоч є дитина! Ти щаслива, – сказала сумно білява Марина. – А я ніколи не буду матір’ю!.. – і Марина гладила її по мокрій голові. – Мені вже тридцять п’ять років, і у мене дитяча матка. Я ж по три рази на рік лежу в обласній лікарні. Як пускається із мене кровотеча, то тече і тече – сама не спиняється. А тоді чоловік везе на вичистку. Мені вже ту вичистку останні рази під загальним наркозом роблять! А чоловік мій – хірург, у цій лікарні інтернатуру проходить. Думаєш, він не розуміє, що у нас ніколи не буде дітей? Але не кидає мене, і все ще на щось надіється. Та ще й у батьків один, і я одна! Ось так, Наталко… Так що ти не плач, радій, що хоч дитина є. Я ось на тебе дивлюся, і знаєш, завидую! Не дивуйся, я не брешу, бо ще й не на таке пішла б, хай би що хотіли зі мною робили, аби тільки змогла мати свою дитинку! За дитину можна ще й не таке витерпіти, Наталко! – сама вже гірко плакала. – Так що ти на дурні Майчині слова не зважай! І не бійся: якщо тебе чоловік любить, то не покине. Хоча б і заради дитини…
– Спасибі тобі за все, Марино… – Наталка притиснулася мокрою щокою до руки.
– А я ось… уже четверте дитя носила… – розкривала душу Марина із довгою русою косою. – Три викидні у мене було, а це ось – уже четвертий…
– Ми з чоловіком уже вісім років живемо, а дитинки завести теж не можемо, – казала Марина кучерява. – Тепер мені гормони колють, може, щось і допоможе…
– Мене жених побив, – не стримуючи сліз, сміялася чорнява Марина. – А я була на п’ятому місяці вагітна, від нього ж. Але він дітей не хотів, я сюрприз хотіла зробити – пообіцяв за місяць оженитися. Ми на морі познайомилися. Я не знала, хто цей чоловік і звідки, а закохалася так, що покликала за собою. Поселила у своїй квартирі й навіть не заглянула у паспорт. Я ходила на роботу, а він вдома сидів, жив на мої гроші. А якось йому сказала, що далі так не можна, щоб теж роботу шукав; то він мене й побив… Опритомніла я в лікарні, дитину втратила, ще й потім перенесла важку операцію… Чужі люди «швидку» викликали. А мій жених… обібрав квартиру й безслідно щез. Украв у мене гроші, виніс все золото, а я й прізвища його не знаю! Написала заяву в міліцію, а там із мене всі сміються: як це ти півроку жила невідомо з ким? І от уже рік минув, а я увесь час хворію і чоловіків усіх зненавиділа! Як колись, Бог дасть, вилікуюсь, народжу дитя для себе… Хоча поглянь на мій живіт, я вже не надіюсь.
Марини принесли тазик, налили теплої води і вперше після того, як Наталка потрапила в лікарню, вимили їй ще й ноги. Шкіра злазила з підошов шматками…
– Ну що, будемо перев’язку робити?! – грюкала дверима сердита медсестра Філіповна, як була її черга заступати на чергування.
– Не знаю… – шептала Наталка.
Жінка безжально відірвала пластир, різко і боляче тикала в пошматований живіт квачем.
– Ну, не знаєш, то як собі хочеш!
– Це ж Філіповна, ти на неї не зважай. Просто вона така людина, що любить, аби їй заплатили. У тебе, Наталко, гроші із собою є?
– Нема…
– Ну, тоді якщо хтось до тебе приїде, то скажи, нехай Філіповні взятку дадуть, то тоді вона буде до тебе добріша.
– Вставай!!! – кричала над головою Філіповна після того, як робила промивання.
– Я не можу встати сама, дайте мені свою руку, – просила її Наталка.
– Ще чого?! Усі можуть, а ти – ні? Вставай!
І Наталка тужилась із усіх сил, але перерізані навпіл м’язи на животі боліли й не хотіли підіймати тіла.
– Допоможіть, будь ласка…
– От ще цяця мені!!! – бридливо кривила губи Філіповна. – Не мо-о-о-оже вона!
А як за місяць Наталка виписувалася із лікарні, таки занесла мати Філіповні повну торбу харчів – торбу гречаної крупи, порізаних курей, три літри самогонки, олії й пачку шоколадних цукерок – що могла.
– Може, тобі перев’язочку на дорогу зробити?… – незвично солодко спитала Філіповна.
– Не треба…
– То, може, бинтика із собою дати? – чула провину, бо за всі свої чергування зробила перев’язку тільки раз!
А після лікарні, вже вдома, вперше за місяць доторкнувшись до дитини, Наталка знову заплакала:
– А в мене більше немає для тебе молочка… – цілувала дитя у лобик.
– Ой, із тим твоїм молочком… – похитала головою свекруха.
А мати:
– Добре, – каже, – Наталко, що тоді тебе забрали із лікарні й Зойку відлучили від грудей. Бо, знаєш, що могло б ще й бути? Ллялася зелена піна! Ми ж як викликали лікарку, а та подивилася і каже: «Дитина могла б померти».