– Не плач, Наталко, – промовила ласкаво, – усе погане вже позаду! Ти ще будеш щасливою!
– Але ж я така потворна, скалічена…
– Повір мені, все буде гаразд! Тримай, – і кинула додолу квітку.
Наталка прокинулася, а на подушці – букет троянд…
Щедро обдаровані
І тут він зрозумів: щоб бути щасливими, вони повинні були б жити таємно.
Яка ж любов була поміж Наталкою й Денисом!
Майже від дитинства.
Неземна…
Вона ще й два роки чекала його з армії, і він до неї повернувся.
Усе показувало на гарну долю!
І батьки були не проти.
У день свого весілля Наталка з Денисом були щасливі! Сміялися й танцювали до смеркання.
Тільки той Андріїв букет троянд трішки й розхвилював Наталку. Але вона все-таки взяла його із рук закоханого хлопця, на очах у гостей!
Поряд був Денис, Наталка, ніяковіючи, віднесла квіти в хату, встромила до відра з водою – і вдала, що забула.
Та й яке кому до того діло – що було, те давно минуло!
– Мені головне, аби ти поважала мою маму, – шепнув Денис, коли свекруха покрила їй хусткою волосся, а старший боярин різав коровай.
Але Наталка не зауважила у тих словах собі загрози…
Аж уночі, вже далеко за північ, як закінчився весільний перепій і гості розійшлись, а молодій, за сільською традицією, треба було перевдягатися у буднє, йти до столів і прибирати посуд, а потім його мити, Наталка підслухала на кухні розмову між жінками:
– А та, Каріна, бачили? Встала рано – і зразу ж до вікна! Поставила до сонця дзеркало і стала лице кремом вимащувати! Губи підмальовує червоним!
– То що ж ви хочете?! – на те Наталчина свекруха. – Моя старша невістка – городська!
– А я й не змовчала! Я те побачила й кажу: «У нас, Каріно, в селі так не заведено, як ти оце робиш! У нас жінка зранку, щойно встане, то зразу із постелі у дзеркало не заглядає! Геть і лиця не вмиє, а йде роботу робити! А тоді вже і вмиватись може, якщо у неї на те буде час і вона ще й здужає!»
– І що вона тобі на те сказала?
– А нічого, Варваро! Тільки посміялась з мене! Отаке ледащо!
– Оце тепер самі бачите, яке мій синочок в городі знайшов нещастя… – зітхала Наталчина свекруха. – У Каріниній сім’ї тільки батько працює, ще й сам пере і їсти варить! А сваха із невісткою усе життя сиділи на дивані, склавши руки. Мій син мені усе, як є, розказує. А я його повчаю: ти жінці спуску не давай!
– І що?
– Сваряться постійно, гризуться між собою, як собаки! От через те я молодшого свого сина наставляла: одружуйся, казала, Денисе, тільки із сільською дівчиною, аби була мені гарна до роботи, бо все інше – не важливо.
– Твоя правда! – підтримали її жінки.
– Бо де неробство – там і клопіт! Олегові з Каріною я на весілля дарувала гроші, хрусталь і килими, а цього разу хочу переписати усе своє хазяйство, геть усі свої труди й городи! От який буде мій подарунок молодим, дівчата!
– То й правильно! Перекладай вже потроху роботу зі своїх плечей та на молодші!
– Сваха Марійка подарувала хату, а я – свій клопіт!
– Я оце вас слухаю, і мене аж завидки беруть! – додала слово сусідка Ірка. – Як щедро обдаровані Денис із Наталкою!
– Нехай дякують за все батькам та й живуть щасливі!
Наталка спати лягала аж перед ранком, зайшла в кімнату – а Дениса ще не було. Взяла вона до рук нічну сорочку, як раптом до спальні увірвалася свекруха.
– А-а-а! С!.. С… така! Не допущу! Чуєш?! Я не допущу, щоб ти знущалася над моїм Денисом так, як та хвойда Каріна! Не допущу!!!
– Що сталося?… – злякалася Наталка.
– Мені тільки що жінки очі відкрили! Та потіпаха цілий день із вашим сватом танцювала, крутила перед ним хвостом. А тоді – сіли удвох в машину й разом кудись поїхали! А мій син від горя плаче! Як ти будеш так само робити, то я тебе, як собаку скажену, уб’ю!!! Чуєш?! Уб’ю й не подивлюся-а-а-а!!!
Наталка від страху зіщулилася й затерпла: чужа жінка чомусь трясла над нею кулаками, обзивала й погрожувала.
Це ж була тепер її свекруха…
– Я ні в чому не винна… – заскімлила Наталка й почула себе безпорадною дитиною, схопилася руками за голову й, замість спинити свекруху, заплакала: – Я ж нічого…
– Дивись мені! – і свекруха голосно грюкнула дверима.
А тоді до спальні увійшов Денис, побачив заплакану Наталку.