– Де там вона повна?! Я що, не бачив?
– Повна, Денисе, – хіба ж я марно йшла?…
– Наталко, я дуже поспішаю, повертайтеся додому, я потім справлюся… Та й взагалі, навіщо тобі той гній? Ти собі гляди дитини.
– Ні, Денисе! Їдь і вичисти саме тепер яму! – чомусь розпалювалась Наталка.
– Що з тобою таке?
– Зараз же їдь по сміття!
– Не треба мною штурхати!
І зчинилась сварка…
– Ти бачила, які у вас кругом хати кущі понаростали? Лопухи аж у вікна зазирають! Скоро там і вовки завиють! Хто вирубувати буде? – мати приїхала від дядька звично рознервована і на Наталці зганяла свій гнів.
– Денис тільки тиждень тому рубав, здається…
– Щось не видно, щоб він рубав! Гарно ж ти слідкуєш!
– Я не встигаю за господарством, та й дитину треба доглядати, готувати їсти.
– А я у свій час усе встигала!
– Гаразд, мамо… – корилася Наталка. – Я скажу, і Денис повирубує, що треба…
– Повирубує? І за хлівом непорядок! У батька твого на подвір’ї завжди був лад, і йому не треба було нагадувати, щоб він повикошував бур’ян, як Денисові, – дорікала мати. – У нас із батьком скрізь і завжди, й у всьому був порядок! А тепер?
Наталчина мати їхала із села, а у її доньки кожного разу на серці закипала злість – на свого чоловіка…
А якось мати приїхала в неділю й жила із Наталкою й Денисом увесь тиждень: казала, що у місті її образили.
За той тиждень не було жодного дня, щоб Наталка із Денисом не сварились.
Як вітчим забирав Наталчину матір назад – приїхав і перепросив, Наталка вперше сказала до Дениса:
– Може, ми спробуємо купити собі власну хату?
– А ця? Хіба ж вона не наша? Мати ж твоя казала на сватанні, що тобі її дарує. А як тепер?
– Ти що, не бачиш, моя мати нам тут не дасть спокійно жити…
– За що ж ми купимо свою хату? У мене грошей нема.
– Продамо материну, якщо вона нам її подарувала, і за ці гроші купимо свою.
– Таж люди із вас будуть в селі сміятися: є батьківська гарна хата, а вони будуть її продавати! – сказала своє рішення свекруха. – Та й не така ти вже здорова, Наталко, щоб самій собі давати раду.
– Але ж до цих пір якось давала?…
– Коли б не твоя мати та не ми з батьком, то вас із Денисом би й кури загребли!
А наступної осені, коли уже була викопана картопля й дерева стояли геть безлисті, надвечір прийшла свекруха.
– Наталко, мені треба із тобою поговорити. Зараз батько привезе твою маму назад додому, назовсім… Вона тепер буде жити разом із вами.
– ??? – здивувалася Наталка.
– Твоя мама сьогодні рано прийшла до нас із плачем, казала, що вже давно додому вернулася б, тільки ж не знає, що ви будете на це казати? Чи ти, Наталко, не будеш проти?
– Нехай мама повертається, це ж її хата…
– Що?… – Денис обурився.
– Оце так, сину, вийшло, як я казала! Я як у воду дивилася! Пішов у прийми…
Наступного ж дня свекор перевіз Наталчину матір назад до її хати.
А вже через тиждень Наталка із Денисом мусили перебиратися жити до свекрухи.
Дитяче ліжко не брали із собою.
І Наталка тепер лягала спати не біля чоловіка, а на дивані, разом із дитиною. Денис лягав у другій кімнаті, біля мами…
– От що я тоді казала! – журилася і бралася за серце Наталчина свекруха. – Я ж тоді на сватанні ще й перепитала в свахи! І – бач, як воно все перекрутилося?
– Мамо, досить… – невдоволено бурчав Денис.
– То поясни мені тепер, сину, і де це ви збираєтеся далі жити?
– Будемо жити у вас.
– Мені що, шкода? То й живіть! Тільки ж не думайте, що буде щось по-вашому! Не дозволяю ночами дивитися телевізора! Мені не треба, щоб телевізор зірвався й хата загорілась! А ще не хочу, аби вилежувалися у ліжку після того, коли я вже встала. І світло довго не дозволяю світити! Холодильника мусите купити. А ще…
Через місяць Наталчина свекруха за вечерею сказала новину:
– Ми взяли для вас, діти, садибу на полі, цілих п’ятдесят соток землі! Буде вам де розвернутись! І з весни почнемо будувати хату!
Навесні Наталці додалось городу, вона мало не вмерла, виполюючи голими руками тих п’ятдесят соток від пирію. Удень викладали разом із матір’ю і свекрухою вальки бур’яну по межі, а увечері аж плакала – так пекли її руки, болів порізаний живіт і спина.
А тоді усі п’ятдесят соток землі засадили картоплею – під лопату, вручну!
– Щоб щось мати, треба тяжко працювати усе життя! – кричав до Наталки серед подвір’я свекор, розчепіривши віялом мозолисті долоні із покрученими від роботи пальцями. – Треба добре наробитися! А вона – вчитися захотіла! Подумати тільки, хоче поступати в інститут!!! Та за які такі гроші?