Та як зібралися рушати в поле, під ворота під’їхав Олег.
– Ти почекай мене, я зараз! – відмахнувся Денис від Наталки. – Постій тут, гаразд?
– Я почекаю.
А як повернувся, сказав:
– Знаєш, я хочу зі своїм братом поговорити, ми зараз від’їдемо на часинку… А ти, Наталко, тим часом відпочинь. Бо он на що стала схожа, самі кістки та шкіра, якась аж чорна на обличчі. Ти відпочинь, а я обіцяю, що через дві-три годинки приїду, підемо й посапаємо! Добре?!
– Обіцяєш?
– Обіцяю! Жди! – і Денис побіг.
Але Наталка не мала часу на відпочинок – взялася до прання. Наскидала посеред хати цілу купу брудного дрантя – із дитини й свого, а ще того, що Денис привіз із собою з роботи. Внесла Наталка до хати велику балію, а тоді – взяла два здоровезних відра і разів п’ять побігла з ними до криниці.
Хоч і поспішала, але поки все перепрала, порозвішувала по мотузках, повиносила на вулицю помиї – минуло більше трьох годин. Наталка аж стерпла, коли поглянула на годинник: город навесні не ждав! Взяла сапу – та й рушила на поле, сама…
Денис додому приїхав пізно ввечері, Наталки ще не було.
– Де це мама? – спитав дитини.
– Не знаю… Десь пішла…
Аж поночі, коли небо рясно всіяли зірки, Наталка повільно прибрела додому.
– Де це ти так довго ходила?! – зустрів її Денис біля хвіртки.
– Гуляла… – сказала Наталка тихо.
– Із ким гуляла?!
– А я тобі що казав?! – Олег сидів у машині. – Вона ж така сама, як і моя Каріна була! Мати наша метке на повійниць око має!
– Я гуляла сама, коло води… – навіщось виправдовувалася Наталка.
– Мені треба зараз же їхати на Київ! – знавісніло кричав Денис. – Я з Олегом і поїхав би давно! А так… стою тут уже годину, тебе чекаю! Де це ти ходила?!
– То їдь собі…
– Їдь?! Вночі?!
– Треба було довше говорити! – видушила Наталка з себе, вперемішку зі слізьми.
– А я не говорив! Не говорив, щоб ти знала! Я матері допомагав наш город сапати! Цілий день сапав!!! Ще трохи – і були б уже закінчили!
– То не наш город! – кричала йому у відповідь Наталка. – Я просила твоєї матері, не раз уже просила, щоб уже не садили той величезний город! У нас, Денисе, біля хати є п’ять соток, на полі ще десять вчительських, навіщо нам ще й той колгоспний город?!!
– Ну, ви собі тут між собою розбирайтесь, а я поїду, – втішився Олег.
– А я? – здивувався на те Денис. – Ти що, мене покинеш?…
– Я за тобой, братішка, утром заєду. Переночую в батьків, ладно? – і вже в машині Олег голосно розсміявся – Наталка це почула. А потім увімкнув музику на всю гучність – і на повороті посигналив.
– Невдячна! – варіював Денис у хаті. – Та я, коли ти після пологів лежала квола, дитину бавив! Як ти вже вдома була, відра за тобою із хати виносив!
– За відра – спасибі… А за дитину… Та це ж і твоя дитина!!! Ти свою дитину глядів, Денисе! Якби ти лежав… то і я б після тебе відра виносила, не сумнівайся… Я не знаю, кому з нас було тяжче…
А вранці, як Денис з Олегом поїхали на Київ, Наталка взялася за сапу – і рушила ще й на колгоспне поле – на «свій» город.
Ще здалеку побачила вона посеред лану зігнуту вдвоє свекруху.
– Чого це ти приперлась?! – буркнула свекруха до Наталки. І очей не підняла.
– Прийшла я, мамо, вам на поміч! Я ж не знала… Денис тільки поночі мені казав, що він сапав учора увесь день, казав, що ще трохи тут лишилося. Якби мені… сказав, що сапати сюди йшов, то б і я з ним була прийшла. А так сапала шкільний наділ…
– Що?! – розігнулася свекруха, підняла очі від землі. – Хто це мені тут помагав?! Я ж учора цілий день на цьому городі була сама, як палець! Ви мене всі в землю увігнати хочете!!!
– А де ж були Денис із Олегом?!
– Це ти у них спитай! Мало, кажеш, Наталко, мені тут осталося сапати? Та я ще й до середини городу не дійшла – дивись! – і свекруха обвела рукою безмежний картопляний лан, як море.
– А Денис мені казав, що цілий день сапав із вами…
– Брехло таке!!! – витерла рясний піт свекруха. – Помру… Не доживу побачити, як онука буде заміж іти… не доживу… Не діжду!
– Я вам допоможу? – зітхнула Наталка та й почала розказувати за вчорашнє.
– Знаєш, що? – повернулася свекруха до Наталки усім тілом. – Я меж вами мішатися не буду! Не я вас зводила, і розводити теж не буду! Хоч я й Денисові казала уже не раз – не хочеш так жити – то розводьтеся! Нещасний мій Денис!.. Геть нещасливий… Бідний… А я… Добре, що хоч на смерть собі вже все купила, бо як доведеться через таких невісток руки скласти, то хоч буде у чому поховати!