«Не треба, мамо, вам щороку по новій моді купляти собі на смерть! Не бійтеся, голою вас не поховають! Як помрете, то ми вам усе тоді й покупляємо!» – хотіла сказати їй Наталка. Та змовчала: було свекруху шкода…
«А не діждала б ти моєї смерті! Змія!» – мабуть, саме так і подумала свекруха.
«Видко, що й не діжду…» – наче відлуння, відповіла їй подумки Наталка.
А наступного ранку, по дорозі в школу, зайшла до своєї матері і сумно видихнула:
– Мамо, мабуть, ми продамо хату…
– А далі – що?!
– Я з дитиною повернуся до тебе.
– А Денис?
– Не знаю… Може, житиме в своїх батьків. А може…
– Чи він п’яниця, чи, може, б’є тебе? Або знайшов коханку?! Чи… ти когось іншого знайшла?
– Ні…
– Тоді я вас не розумію! Межи вами була така любов, просто неземна! Що ж це тепер сталось?
– Я теж не розумію…
– А хату… Наталко, якраз мала до тебе розмову, ти прийшла, тож… – дивлячись кудись за вікно, сказала мати. – Справа в тім, що ми із твоїм вітчимом… Ми із дядьком хочемо жити разом.
– Знову?!
– Немає чому дивуватись, були важкі обставини. У дядьковій квартирі тепер його діти, а та хата… Ми вирішили продати цю: я її колись будувала, поклала тут своє здоров’я, тож маю право розпоряджатися нею, як сама захочу! Свою хату я продам, а натомість купимо у райцентрі… Дядько правду каже: попереду старість, а де старість – там і болячки. У квартирі нам буде легше.
– А як же я?… Ми із Зойкою?
– Ти замужем, Наталко, і у вас із Денисом є своє житло.
– Але ми вирішили розлучатись!
– Ти уже доросла, Наталко. І мені ці ваші переїзди теж добряче з’їли серце.
– Мамо…
– Говоріть собі з Денисом!
У цей час постукали у двері. Увійшла поштарка.
– Марійко, розпишись за телеграму! – подала вона через поріг вузенький папірець.
– Від кого це?
– Від Іванової сестри, від Ірки: твоя свекруха померла!
Ця телеграма і вирішила Наталчину долю: за заповітом баби Рузі вона отримала її квартиру у райцентрі. Продали з Денисом хату і переїхали жити в місто.
А мати тоді продати свою не встигла: вітчим Наталчин теж помер…
Тюльпани для Лілі
І коли так сталося, що ми почали говорити про дитячий садок…
Я пригадую, як строга вихователька з силою-силенною сексуальних комплексів та матеріальних проблем заставляла мене босою стояти на холодному кахлі в туалеті за порушення дисципліни…
…я не спала в той час, коли всім дітям слід було б спати…
Наталка майже десять років не була в рідному селі!
Може, не приїздила б і довше, але якось подзвонила їй Оринка – колишня однокласниця і подруга з дитинства.
– Наталко, привіт! Це я, Орина! Нарешті я тебе знайшла аж в «Однокласниках»! От добре, що є ці «Однокласники», еге ж?
– Оринко?! – зраділа Наталка. – Яка ж я рада тебе чути! Це ти мій номер із комп’ютера дістала?
– Із комп’ютера! Я ж додалась тобі у друзі, а потім передивилась усі твої фото. І знаєш, мені так здається, що ти геть нітрохи не змінилась!
– Не перебільшуй, – Наталці було приємно чути компліменти, проте вона знала, що насправді все не так – роки взяли своє.
– А мене, мене ти там бачила? – кричала радісно Оринка.
– Поки що ні… – Наталка на мить відчула докори сумління. – Ти знаєш… Якось я не мала часу. Але сьогодні… Та що там сьогодні, я просто зараз же зайду на твою сторінку і все побачу!
– Ти мене, може, й не впізнаєш, я там товста… Та ще забула! Я ж змінила прізвище, як вийшла заміж, – і там записана як Півничук Дарина, тому ти, мабуть, і не звернула уваги?
– А й справді! – мов камінь із душі упав Наталці. – Чому ж ти не записалася справжнім прізвищем, я б точно проглянула твою сторінку. О! Вже бачу! У тебе двоє дітей?!
– Та ні, четверо! Тут ще немає старшого.
– Може, двох?… – Наталка нишком усміхнулась сама до себе: Оринці важко давалася шкільна наука, і математики вона не знала. – Ти так і не навчилась гарно рахувати?
– Жартуєш! Ну-ну, Наталко, що-що, а своїх дітей я порахую. Найменшенький на фото – то мій онучок! Я вже ж баба!
– Вітаю! І як там Рома? – вирішила заразом запитати й про чоловіка подруги – Оринка вийшла заміж за однокласника.