– Рома… Ми з ним розлучилися, давно. Я після того замужем побувала двічі, від кожного заміжжя маю по дитині. Та й тепер ось, не знаю… Мабуть, знову буду сама. Ех, не везе мені на чоловіків, трапляються тільки ледарі й п’яниці. Образи душать… – Орина стишила голос, і Наталка вирішила далі не питати.
– Ну що ж, у житті всяке буває. Але я дуже рада, що ти відгукнулася…
– Я от чому тобі телефоную, – перебила її Орина, – за місяць буде кругла дата – тридцять років, як ми закінчили школу…
– Отак?! Невже?!
– …а ми ще ні разу й не збиралися усі разом, не святкували зустріч однокласників, якісь усі байдужі. Так от, я вирішила взяти організацію на себе, сиджу тепер, шукаю всіх у «Однокласниках». То ти приїдеш?
– Звісно ж приїду, Оринко!
І вже за місяць Наталка їхала колись такою знайомою вулицею. Зупинила машину біля двору, у якому колись жила – ще дитиною і в юності, відчинила дверцята, вийшла. Рідна хата для Наталки вже давно була нерідна: батько помер, мати вдруге вийшла заміж. Потім таки продала хату і переїхала до міста. Той, ще батьківський, будинок нові господарі розвалили і побудували на його місці гарний, двоповерховий, навіть із басейном! Під’їзд виклали бруківкою, засіяли газон, по якому зеленіли молоді сосонки й ялинки, дворище ховав від цікавих очей високий металевий паркан.
Тож не пішла Наталка по бруківці до рідного подвір’я, а завернула у сусіднє – до Оринки.
Зустріч однокласників мала відбутися аж назавтра, тож сьогодні колишні подруги мали доволі часу, щоб наговоритись.
Спочатку сиділи в хаті, за столом. Але ж на вулиці така краса!
– А давай прогуляємося по селу? – попросила Наталка. – Я так давно тут не була, мені цікаво подивитися, як живуть люди, може, когось знайомого зустрінемо?
– То й пішли, чому ж сидіти в хаті? – радо відгукнулася Оринка. – А дорогою ще й хліба купимо.
Подруги вийшли за ворота – та як почали пригадувати, немов знову опинились у дитинстві!
Коли дійшли до річки, пригадали, як тут купалися малими. У парку погойдалися на гойдалках. Зайшли на танцмайданчик і навіть трішки погицали, самі собі підспівуючи.
– Пам’ятаєш наші дискотеки?
– А як не пам’ятати?!
Зайшли до магазину, купили хліба і вирішили обійти село ще й іншою стороною, понад поле.
Зворотний шлях пролягав повз дитячий садочок. Хоч і вихідний день, проте хвірточка тут була навстіж відкрита, за нею виднілися яскраво пофарбовані ракети, машини, східці, металева гірка з поручнями, дитяча карусель, на клумбах квітнули півонії, подекуди – жовтіли ще й пізні тюльпани.
– А знаєш, Оринко, – чомусь невесело всміхнулась Наталка. – Я свою дитину не водила до дитячого садочка. І внуків не дозволю віддавати. Тепер ось… хоч і можна, навіть не хочу сюди заходити.
– Я теж усе пам’ятаю, дуже добре, – й собі зітхнула Оринка. – І чому так гарно пам’ятається дитинство?
– А де тепер Лілі? Вона ще жива? – і Наталка подивилась на Орину.
– Жива…
– От цікаво: ми все пам’ятаємо, а чи пам’ятає вона?
– А ходімо та й спитаємо?
– А що?! То й ходімо! Ми ж уже не будемо її боятись?
– Та кого там боятися!
– Ти ж знаєш, де живе Лілі Карлівна?
– Знаю.
– То веди!
Наталка спохмурніла. Вона хотіла так багато сказати своїй колишній виховательці. І коли вони мовчки йшли вузенькою вуличкою до її хати, несвідомо й міцно стискала пальці в кулаки, бо давні спогади, мов блискавки, боляче різали свідомість…
Була середина зими, припікав мороз, мело страшенно, а батько ніс маленьку Наталку на собі, замотану у велику картату хустку поверх шуби – до дитячого садочка. І Наталці так добре було сидіти на міцних батькових плечах!
А якась зустрічна жінка на дорозі ще й сказала:
– Така здоровуля і на татових плечах сидить!
Батько, перекрикуючи вітер, відмовив:
– Та вона ще зовсім маленька! Я б, може, й не пустив би дитини в таку хурделицю до садочка, але ж у Наталки сьогодні день народження, треба цукерки дітям і виховательці занести!
– Скільки ж це тобі сьогодні виповнилося? – спитала жінка.
– Трррри роки! – твердо сказала їй Наталка. – І мене несуть в садочок, бо вдома новосілля!
Батько розсміявся. Та жінка теж.
– От яка розумна! – похвалила.
Розминулись.
Того дня їх сім’я і справді перебиралася із затісної однокімнатної квартири у новозбудований просторий власний дім – аж на дві веранди!
Наталка гарно запам’ятала запах нового помешкання, сліпучо-білі тюлі на великих вікнах, м’який диван і крісла, телевізор.