Хоч її батьки й не мали великих статків, але багато трудилися, от і здужали побудувати власну хату. Як пізніше Наталка чула від мами, та часто мусила голодувати, щоб не витрачати зайвої копійки на харчі, щоб зібрати все докупи і придбати нарешті нові меблі. Може, ще й машину…
«Якось я так захотіла солодку булочку, вона коштувала 12 копійок, – казала мама. – Підійшла до прилавка, понюхала, але не купила – зекономила гроші. Думаю, Іван мене спитає; він же каже так: сьогодні 12 копійок, завтра 12 копійок, та й немає пів рубля!»
Якось стояла маленька Наталка у дворі нової хати, чекала маму і раптом побачила вона серед купи каміння і будівельного сміття, як помирав якийсь голий рожевий дід…
Дідо той чужий лежав посеред двору і корчився, але ніхто на нього, крім Наталки, чомусь уваги не звертав. Наталка дуже злякалася і голосно гукнула до незнайомого чоловіка, він тоді мимо проходив, заклопотаний, але перехожий і не подивилася в Наталчин бік.
А Наталці було дуже страшно.
Рожевий дід почав меншати на її очах, його тіло округлилося і зробилося начебто із кількох окремих членів, а потім стало морщитися й здуватися, як пухир.
Наталка з подивом дивилася на те, як людина вмирала, танула прямісінько серед двору на очах у всіх, просочувалася крізь землю! Коли в повітрі від діда лишився тільки легкий туманець, а потім і він зник, Наталка від страху аж очі зажмурила.
– Хто то у нас вмер у дворі? – запитала Наталка в мами. А та не зрозуміла, і вона її більше вже й не питала.
Зате спиталася в дитячому садочку в няньки, старенької бабусі, що була сивенька, немов голуб.
– Ти таке бачила?! – здивувалась нянька. – Це ж перед тим, як будували ваш дім, вигорнули цілий двір і стару-престару хату. І я так думаю, що то не дід був, а умирав старий домовик, якого ніхто із собою не забрав із хати, бо хазяї померли. А тепер у домовиків ніхто не вірить, а марно!
І Наталка їй повірила.
Тому що та нянька була добра, хоч і дуже вже старенька.
А от молода вихователька Лілі Карлівна…
У дитячому садочку Наталці було зле – бо треба було вдень лягати спати. А як його затулити очі й лежати спокійно, коли руки й ноги самі аж дрижали, щоб побігати?! От Наталка часто й прикидалась.
Як сиділа вихователька на стільці посеред спальні, то Наталка лежала собі тихенько. А як чула, що та вийшла геть за двері, підскакувала на ліжку й гукала до всіх дітей, що «вже більше можна і не спати»; в кімнаті відразу ж зчинявся ґвалт і рейвах.
Якщо на той час до спальні заходила вихователька, то Наталка вміла так швидесенько пірнути під синє простирадло й прикинутися, що спить там давно і міцно, що на неї, як на призвідцю лиха, ніхто й подумати б не міг.
Вихователька входила до спальні й цитькала на всіх дітей, була дуже сердита й невдоволена – бо замість відпочити, мусила тепер сидіти увесь тихий час у спальні.
І як Лілі Карлівна сиділа в спальні, то Наталка тоді хіба від нудьги тільки й засинала.
Але якось не запідозрила і не побачила, що вихователька далеко не пішла – хитра жінка потупцяла ногами за дверима спальні, а тоді ще й стала й у щілину піддивилася, хто це колошкає дітей. І помітила Наталчині вибрики.
Бешкетницю жорстоко покарали: як тепер вкладалися на тихий час діти спати, то вихователька Лілі боляче брала її за руку вище ліктя й роздягнуту, тільки в майці і трусах, вела дерев’яними сходами вгору, на запилюжене горище, там садовила на стару незастелену розкладачку й наказувала незворушно сидіти, аж поки вона сама по неї не прийде, до кінця тихого часу.
– Оце щоб знала! – махала вихователька у Наталки перед очима пальцем. – Сиди тихо! А як будеш ще й тут галасувати, то я про все розкажу комісії! Знаєш, Наталко, хто така комісія?
Та заперечно хитала головою, бо не знала.
– Комісія – це дуже поважні люди! Вони можуть тебе вигнати із садочка! А це – страшна ганьба! Та твоїй мамі буде дуже соромно, з неї всі люди на роботі будуть сміятися! Будеш і далі мовчати?!
– Буду… – Наталка вгинала голову.
– А ще я можу твоєму батькові розказати, що ти тут витворяєш! – знавісніло кричала Лілі. – А він тебе тоді ременем поб’є! Казати?!
– Ні…
– Тоді… щоб ти сиділа нишком!
А щоб Наталка з горища таки не втекла й не наробила ніяких дурниць, вихователька, як ішла геть, за собою ще й двері замикала на ключ.
Наталка довго, дуже довго сиділа на темному горищі геть сама. Хіба мала таку розвагу – дивилася крізь щілини забитого дошками вікна на небо, дмухала на порох і уявляла, що то такі сонячні доріжки.