Проте боятись, як виявилось, було нічого. Через короткий час постать Добрині окреслилась на дверях хижі, поруч із ним Малуша побачила постать жінки, з якою вони напередодні розмовляли в саду, – могутньої, дужої ключниці Ярини.
– Малко! – крикнув у темряву Добриня. – А йди-но сюди!
Вона одразу вихопилась вперед і потрапила в промінь світла, що сягав з хижі.
– Ходімо, Малко! – озвалась до неї ключниця, перебираючи ключі біля пояса. Добриня відступив у темряву, і там лунко загриміли його кроки, а Малуша зайшла до хижі.
Так вона потрапила до княжого терема, про який мріяла і який уявляла таким високим, блискучим…
Але де поділися мрії Малуші?
У кутку хижі горів світильник, і в кволому його світлі вона побачила темні, складені з важких колод стіни й низьку, також темну, стелю. Посеред хижі горіло на камінні вогнище, дим від якого викочувався через широкий комин, біля вогнища порався, роздуваючи жевриво, бородатий літній чоловік. Одна дівчина клала щось у корчажці, які стояли на гарячому вугіллі.
– Диви, як ти прибралась! – промовила ключниця й пильно глянула на білу вишивану сорочку дівчини, на її строкату плахтину, на усерязі, в яких таємничими зеленими вогниками поблискували камінці.
Дівчині здалося, що в словах ключниці звучить якийсь осуд. Але ключниця дивилась на Малушу такими теплими очима, голос у неї був такий сердечний, що дівчина заспокоїлась.
– Що ж, Малко, – сказала ключниця і чомусь важко зітхнула, – скоро світатиме, а в нас ще доста роботи. Ходи сюди!
Бородатий чоловік, що порався, бурмочучи щось про себе, з цурками, дівчина, яка пильнувала за корчажцями, здавалось, не помітили навіть, що в хижі з’явилась ще одна істота. Може, їм ніколи було помічати, хто ще прийшов на підмогу, може, було байдуже, хто ще поділить їхню долю. Так чи не так, а для Малуші сталось на краще. Вона, напевне, нікому тут не заважала, тож і для неї знайшлися місце й робота.
А роботи в хижі справді вистачало. Ключниця послала Малку набрати води з джерела – одразу за хижею, дала помити кілька корчажців, ночви, дерев’яні миски, ложки, загадала замести сміття в хижі, помити стіл і лави.
Малуша поралась спритно, швидко, робота ніколи не лякала її, бо так вона з самого малку працювала ще й у матері, в рідному своєму домі, мала вона міцні руки, пружні ноги. Коли б Малуша була більш спостережливою, то, напевне, помітила б, як ключниця Ярина раз і другий глянула в її бік, посміхнулась і задоволено хитнула головою.
Помітила б вона, мабуть, і те, що коли горнці на вогнищі закипіли, дівчина, яка поралась біля них, підвела голову, поглянула на Малушу, одвернулась, знову поглянула… І в очах у неї заграли недобрі, злі вогники.
Проте Малуша цього не бачила, не звертала уваги. Вона думала: де ж той терем, який недавно уявляла, біля якого була так близько? Де княгиня Ольга і різні князі?
А терем був поряд! Страви на вогнищі готувались для князів. Це були багаті, смачні княжі страви. Ключниця Ярина пильнувала, як закипають корчажці, але час від часу виходила в двері, що вели ще до однієї хижі. За цією ж другою хижею Малуша побачила високу, освітлену, блискучу світлицю.
Лише одну мить, замітаючи біля дверей, Малуша бачила світлицю, але й цього було досить, щоб вона зрозуміла: ото і є княжий терем, то, либонь, стравниця, там снідатимуть княгиня Ольга, і різні князі, воєводи, бояри.
І от вони прийшли. Малуша одразу помітила, що це сталось. Там, у світлиці, почулись кроки й голоси, бородатий чоловік і дівчина, що порались біля вогнища, схопились на ноги, до хижі швидко вбігла ключниця Ярина.
Вона ніби аж змінилась – вирівнялась, посуворішала. В руках у неї було срібне блюдо, на якому стояло кілька мисок. Поспішаючи, Ярина підійшла до корчаг, у яких варились страви, уполовником налила в миски юшки, після чого повернулась до світлиці.
Так вона приходила кілька разів, приносила порожні миски, брала в сусідній хижі нові, клала в них варене м’ясо, сочиво, наливала медовий узвар. І увесь цей час у світлиці було тихо, тільки Ярина все ходила туди й назад. Нарешті знову почулись голоси, залунали й десь затихли кроки, а тоді Ярина повільно вернулась до кухні.
– Князі поснідали, – промовила вона і важко сіла на лаві у кутку.
Малуша поглянула й не впізнала Ярини. Важко віддихуючи, опустивши натруджені руки, схиливши до грудей голову, стомлена, бліда, із зернятами поту на чолі, сиділа на лаві ключниця великої княгині, якимсь тьмяним поглядом дивилась на вогнище, що починало пригасати, уста її, здавалося, щось шепотіли.