Хіба містер Хеллоран не був правий? Хіба, врешті-решт, не це та причина, з якої Денні тримав мовчанку і дозволив снігу замкнути їх тут?
(«Просто замруж очі, і воно минеться»)
Те, що він був побачив у Президентському люку, уже минулося. А змія виявилася лише пожежним рукавом, що упав на килим. Так, навіть кров у Президентському люку стала безпечною — це щось старе, щось, що трапилося задовго до того, як він народився, чи навіть до того, як його було задумано, щось, з чим давно покінчено. Щось на кшталт фільму, який може бачити тільки він сам. Нема тут нічого, насправді нічого такого в цьому готелі, що могло б вчинити йому зло, і якщо він мусить довести це самому собі, зайшовши до цього номера, чому б йому цього не зробити?
«Лу, Лу, скачи д’мене, Лу, скачи д’мене…»
(Цікавість кота вбила, дорогий мій арак, мій дорогий арак, вдовольнена — оживила, став він цілим і здоровим знову, від лапок і до вушок, від голови й до п’ят, от такий вар’ят. Він розумів, що ті речі)
(як страшні картинки, вони не можуть заподіяти тобі злого, але, о, Боже мій)
«чому в тебе такі великі зуби, бабусю а може це вовк у костюмі СИНЬОЇБОРОДИ або СИНЯБОРОДА у вовчому костюмі а я такий)
(радий що ти спитав бо цікавість вбила того кота і саме НАДІЯ на її вдоволення оживила)
цим коридором, м’яко тупочучи по цьому синьому й звивистому джунглевому килиму. Він спершу зупинився біля вогнегасника, вставив мідний наконечник назад у рамку, а потім, з серцем, що бухкало, тицяв і тицяв у нього пальцем, шепочучи: «Нумо, вкуси мене. Нумо, вкуси мене, ти, дешеве чмо. Не можеш, правда? Га? Ти всього лиш дешевий пожежний шланг. Ні на що не здатний, окрім як лише тут валятися. Нумо, давай!» Він почувався божевільно зухвалим. І нічого не трапилося. Врешті-решт, то був лише пожежний рукав, усього лиш брезент та мідь, його можна порубати на шматки, а він і не пожаліється, не смикнеться і не почне вигинатися, не закривавить зеленим слизом весь синій килим, бо це лише рукав, ні носа, ні троянди, ані скляних ґудзів, ні атласних бантів, ніяких задріманих змій… а він поспішав, поспішав далі, бо він був[151]
(«запізнююся, я запізнююся», — вигукнув білий кролик.)
білим кроликом. Так. Тепер там, надворі, на ігровому майданчику був білий кролик, колись він був зеленим, але тепер він став білим, немов щось раз у раз шокувало його сніжними, вітряними ночами і зістарило…
Денні дістав з кишені майстер-ключ і вставив у замок.
«Лу, Лу…»
(білий кролик поспішав на партію в крокет у Червоної Королеви де в крокет грають лелеками замість молотків і їжаками замість куль)
Він торкнувся ключа, дозволив своїм пальцям його обмацувати. У голові було відчуття байдужості й нудоти. Він обернув ключ і механізм гладесенько відгукнувся глухим клацанням.
(ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОВУ! (ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОВУ! (ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОВУ!
(утім ця гра не крокет молотки трохи коротші ця гра називається)
(УДАР-ГАХ! Прямо у ворітця.)
(ГЕТЬ ЙОМУ ГОЛОООООВУУУУУУУУ…)
Денні штовхнув двері, і вони прочинилися. Вільно, без жодного скрипу. Він стояв просто при вході до великої спальні/вітальні, і хоча снігу аж до сюди не навалило — найбільші замети все ще височіли на фут нижче вікон другого поверху — в кімнаті було темно, бо тато позакривав віконниці західної експозиції ще два тижні тому.
Стоячи в одвірку, він потягнувся праворуч і намацав планшетку вмикача. У кришталевій люстрі під стелею загорілися дві лампи. Денні ступив далі всередину і оглянувся довкола. Килим тут лежав м’який і глибокий, спокійного рожевого кольору. Утішливий. Двоспальне ліжко під білим покривалом. Письмовий стіл
(Вдійте ласку, скажіть: Чому ворон схожий на письмовий стіл!)
біля великого, прикритого віконницями вікна. У сезон Неустанний Писака
(все так чудово, жах, вас нема тут)
має гарний вид на гори, щоби описувати його своїм близьким, які залишилися вдома.
Він ступив ще далі вглиб. Нічого тут нема, зовсім нічого. Лише пуста кімната, холодна, бо тато сьогодні прогрівав східне крило. Комод. Шафа, її дверцята відкриті, демонструючи повне сідало готельних вішаків того типу, що не вкрадеш. На приліжковому столику Гідеонівська Біблія[152]. Ліворуч від Денні були двері ванної кімнати, велике, на весь людський зріст, дзеркало, яке висіло на цих дверях, відбивало його образ, з побілілим обличчям. Двері ці стояли напіввідтулені і…
Він побачив, що його двійник злегка кивнув.
Так, воно саме там, чим би воно не було. Усередині. У ванній кімнаті. Його двійник рушив уперед, немов покидаючи дзеркало. Він виставив свою долоню і притис її до долоні Денні. Услід за тим двійник навскіс відсахнувся, і двері ванної прочинилися навстіж. Денні подивився всередину.
Довга кімната, старомодна, як вагон Пуллмана[153]. На підлозі крихітні шестигранні кахлі. У дальнім кінці унітаз з піднятою кришкою. Праворуч — раковина вмивальника, а над ним ще одне дзеркало, за такими зазвичай ховається аптечна шафка. Ліворуч стояла величезна біла ванна на пазуристих лапах, душова штора запнута. Денні вступив у ванну кімнату і немов уві сні пішов до ванни, наче керований ззовні, наче все це було якимсь з тих видінь, що їх доставляв йому Тоні, а раптом він побачить щось гарне, коли відтулить душову штору, щось таке, про що вже забув тато або втратила мама, таке, що зробить їх обох щасливими…
Тож він відсунув штору вбік.
Жінка у ванні була мертвою вже віддавна. Розпухла, синюшного кольору, її надутий газами живіт здимався над холодною, вкритою крижаною шугою водою, наче плотський острів. Вона втупилася в очі Денні своїми очима, склянистими й великими, як яйця. Вона вишкірялася своїми розтягнутими в гримасі синюшними губами. Груди її врозвал. Її лобкове волосся ніби пливе на поверхні води. Її пальці вчепилися в рифлені вінця порцелянової ванни, немов крабові клішні.
Денні заверещав. Але жодного звуку не злетіло з його губ; обернувшись всередину і вглиб, той упав донизу, в його власну темряву, вкинутим до колодязя каменем. Він зробив один спотикливий крок назад, почувши, як клацнули його підбори на білих шестигранних кахлях, і в ту ж мить з нього ринула сеча, вона потекла з нього несилувано, вільно.
Ця жінка почала сідати.
Вона сідала, так само шкірячись, втупившись у нього своїми велетенськими очима-яйцями. З-під її мертвих долонь на порцеляні прохоплювалися пердячі звуки. Її груди колихалися, наче пара старезних боксерських груш. Ледь чутно тріскалися пластинки криги. Вона не дихала. Вона була трупом, вона була мертвою вже довгі роки.
Денні крутнувся й побіг. Метнувся крізь двері ванної, очі ледь не вискакують з очниць, волосся сторчма, як у їжака, що ось-ось згорнеться в запобіжну
(крокет? чи роук?)
кулю, рот відкритий, беззвучний. Він стрімголов підбіг до вхідних дверей номера двісті сімнадцять, які тепер виявилися зачиненими. Він почав молотити по них, далебі неспроможний усвідомити, що вони незамкнені, що йому достатньо, аби випустити себе, просто повернути ручку. З його горла виривались оглушливі крики, що були поза межами слухового діапазону людини. Він лише міг молотити по дверях, чуючи, як мертва жінка йде до нього, розпухле черево, сухе волосся, простягнуті руки — щось, що пролежало мертвим у тій ванні, либонь, довгі роки, забальзамоване там чарами.
Двері ніяк не відчиняються, не відчиняються, не відчиняються, не відчиняються.
А тоді до нього дійшов голос Діка Хеллорана, такий раптовий і нежданий, такий спокійний, що його було заціплені голосові зв’язки звільнилися і він почав слабенько плакати… не зі страху, а від вдячного полегшення.
(я не думаю, що воно може вчинити тобі якогось зла … це як картинки в книжці… заплющ очі, і воно пропаде.)
Його повіки опустилися. Його долоні згорнулися в клубочки. Плечі зіщулилися від його напруженого зосередження:
(Там нічого нема там нічого нема зовсім там ТАМ нічого нема!)
Час минав. І він почав заспокоюватися, він тільки-но почав усвідомлювати, що ці двері мусять бути незамкненими і він може вийти, аж тут просяклі багаторічною сирістю, розпухлі, смердячі рибою руки м’яко зімкнулись у нього на горлі і невблаганно його розвернули, щоби він впритул дивився в те мертве, синюшне обличчя.