— Венді, пробач мені. Це все той сон. Я сам не свій. Пробачаєш?
— Звичайно, — відповіла вона, але вираз її обличчя не змінився.
Її задерев’янілі плечі вислизнули з-під його долонь. Вона вийшла на середину вестибюля й погукала:
— Агов, доку! Де ти?
Відповіддю була тиша. Вона підійшла до подвійних дверей вестибюля, прочинила одну стулку і ступила на прокопану Джеком стежку. Та радше нагадувала траншею; напластований і нанесений сніг по її боках сягав Венді по плечі. Вона знову погукала сина, дихання виривалося їй з рота білим плюмажем. Коли вона знову зайшла досередини, вигляд уже мала переляканий.
Стримуючи своє роздратування нею, Джек промовив розважливо:
— А ти впевнена, що він не спить у себе в кімнаті?
— Я тобі вже казала, він десь грався, коли я в’язала. Я чула його внизу.
— Ти теж заснула?
— До чого тут це? Так. Денні?
— А ти подивилася в його кімнаті, перед тим як спускатися донизу?
— Я… — вона затнулася.
Він кивнув:
— Я так і думав.
Не чекаючи її, він вирушив угору сходами. Вона навздогін за ним, ледь не бігом, але він долав по дві сходинки за раз. Вона мало не врізалася йому в спину, коли він різко зупинився на майданчику першого поверху. Він приріс до місця, дивлячись угору широко розплющеними очима.
— Що?.. — почала було вона, але простежила за його поглядом.
Там так і стояв Денні, з порожніми очима, смокчучи палець. Сліди на його горлі немилосердно кидалися в очі у світлі настінних електричних канделябрів.
— Денні! — пронизливо скрикнула вона.
Це вирвало з паралічу Джека, і вони разом кинулися вгору по сходах туди, де стояв їхній син. Упавши поряд з ним на коліна, Венді миттю змела хлопчика в обійми. Денні доволі м’яко піддався, але навзаєм її не обійняв. Відчуття було, немов вона обнімає м’яку ляльку, і солодкавий смак жаху затопив їй рота. Він просто смоктав собі палець і з байдужою порожнечею в очах дивився на сходовий прогін поза ними.
— Денні, що трапилося? — запитав Джек. Він простягнув руку, щоби торкнутися набряклого місця збоку на шиї в сина. — Хто це тобі зро…
— Не смій його торкатися! — прошипіла Венді. Вона ще міцніше стиснула Денні в обіймах, підважила його і, задкуючи, відступила на половину сходового прогону, перш ніж устиг випростатися спантеличений Джек.
— Що? Венді, що ти до чорта таке…
— Не смій його торкатися! Я тебе вб’ю, якщо ти знову піднімеш на нього руку!
— Венді…
— Ти виродок!
Вона відвернулася й пробігла вниз решту сходів до першого поверху. Поки вона бігла, легенько підстрибувала голова Денні. Великий палець так само безпечно тулився в його роті. Очі його були намиленими шибками. На сходовому майданчику вона повернула праворуч, і Джек почув, як по коридору віддаляються її кроки. Хряснули двері їхньої спальні. Посунувся на своє місце засув. Проклацав замок. Коротка тиша. А потім м’які, приглушені звуки втішань.
Він простояв там невідомо скільки часу, фактично паралізований усім, що відбулося за такий короткий термін. Його сон усе ще залишався з ним, малюючи все в дещо нереальних тонах. Це було так, немов він отримав дуже делікатний мескаліновий прихід. Чи дійсно він міг поранити Денні, як вважає Венді? Намагався на вимогу свого мертвого батька задушити власного сина? Ні. Він ніколи не завдав би Денні болю.
(лікарю, він упав зі сходів.)
Він ніколи не завдав би Денні болю тепер.
(Звідки я міг знати, що димова шашка виявиться дефектною?)
Ніколи в житті він не був навмисне злонаміреним, коли бував тверезим.
(Окрім як тоді, коли ти ледь не вбив Джорджа Гетфілда.)
— Ні! — вигукнув він у темряву. І з силою обрушив кулаки собі на стегна, і знову, і знову, і знову, і знову.
Венді сиділа біля вікна в м’якому кріслі, тримаючи Денні, обнімаючи його, нашіптуючи йому ті самі старі недолугі слова, що їх, яким би чином потім не обернулася справа, ніяк не пригадати. Він сидів, зібгавшись, у неї на колінах, не виказуючи ні протесту, ані радості, наче паперовий силует самого себе, і навіть його очі не ворухнулися в бік дверей, коли десь у коридорі викрикнув «Ні!» Джек. Збентеження трохи відступило з голови Венді, але поза ним їй тепер відкрилося дещо ще гірше. Паніка.
Це зробив Джек. Щодо цього сумнівів вона не мала. Його заперечення для неї нічого не значили. Вона вважала цілком можливим, що Джек намагався вдавити Денні вві сні, точно так, як він уві сні розбив той радіоприймач-передавач. У нього якогось роду порушення. Але що ж їй з цим робити? Вона не може вічно сидіти, замкнувшись тут. Їм треба їсти.
Насправді було лише одне питання, і його з усією холодною прагматичністю поставив внутрішній голос, голос її материнства, голос, який набрав прохолодної розсудливості, щойно вийшовши за межі замкненого кола матері і дитини і спрямувавшись на Джека. То був голос, що нагадував про самозбереження тільки після синозбереження, а питання було таким:
(«Фактично, наскільки він небезпечний?»)
Джек заперечував, що він це зробив. Його нажахали синці, нажахала непіддатлива відцураність Денні. Якщо це зробив Джек, відповідальною була якась окрема частина його єства. Той факт, що він зробив це уві сні, — якимсь моторошним, збоченим чином — надавав трохи оптимізму. Чи не існує шансу довіритися йому, щоби він вивіз їх звідси? Щоби доправив їх униз і геть подалі. А після того…
Але вона не уявляла для себе з Денні чогось дальшого, аніж безпечно дістатися до кабінету доктора Едмондса в Сайдвіндері. Взагалі-то, й не було особливої потреби уявляти їй щось далі. Венді цілком достатньо було теперішньої кризи, щоби займати її всю цілком.
Вона наспівувала Денні, колисаючи його біля грудей. Її пальці в нього на плечах відчули, що майка на ньому волога, проте інформацію про це вони не потурбувалися передати їй в мозок повнішу за просто перебіжний сигнал. Якби це до неї дійшло, вона могла б згадати, що руки Джека, коли він у офісі обнімав її і ридав у неї на плечі, були сухими. Це могло подарувати їй перепочинок. Але її розум усе ще займало інше. Рішення мусило бути прийняте — провадити переговори з Джеком чи ні?
Фактично, тут не вбачалося вибору. Вона нічого не могла вдіяти сама, навіть знести Денні донизу чи звернутись по допомогу по ГЧ-радіо. Син пережив потужний шок. Його треба якомога швидше вивезти звідси, поки не розвинулося невідворотне ушкодження. Вона не дозволяла собі думати, що невідворотне ушкодження там уже могло бути.
Але вона не переставала болісно роздумувати, шукаючи іншої альтернативи. Вона не хотіла допускати Денні знову в межі досяжності Джека. Тепер вона розуміла, що прийняла одне хибне рішення, коли пішла проти власних чуттів (і чуття Денні), дозволивши снігу замкнути їх тут… заради Джека. Інше хибне рішення було, коли вона відхилила плановане нею розлучення. Тепер її мало не паралізувала думка, що вона може зробити чергову похибку, таку, про яку жалітиме щодня всю решту свого життя.
У готелі не було вогнепальної зброї. У кухні на магнітних смугах висіли ножі, але між ними і нею був Джек.
У своїх зусиллях прийняти правильне рішення, знайти альтернативу, вона не усвідомлювала гіркої іронії власних думок: лише якусь годину тому вона спала, твердо упевнена, що все з ними гаразд, а невдовзі стане ще краще. А зараз вона зважувала можливість застосування різницького ножа проти свого чоловіка, якщо він намагатиметься чіплятися до неї і її сина.
Врешті-решт, тримаючи Денні на руках, вона підвелася, ноги в неї дрижали. Іншого шляху не було. Їй доведеться припустити, що Джек, коли він не спить, це Джек при здоровому розумі і він допоможе їй доправити Денні до Сайдвіндера, до доктора Едмондса. А якщо Джек спробує зробити будь-що поза допомогою, тоді хай береже його Бог.
Вона підійшла до дверей і відімкнула їх. Піддавши Денні собі вище на плече, вона прочинила двері й вийшла в коридор.
— Джеку? — погукала вона нервово і не отримала відповіді.
Зі зростаючим занепокоєнням вона пройшла коридором до сходової клітини, але Джека там не було. Проте, поки вона стояла там, на майданчику, загадуючись, що робити далі, знизу долинув спів, потужний, сердитий, уїдливо-глузливий: