— Тоні! — закричав він.
Але Тоні пропав, а Денні раптом опинився у якійсь темній кімнаті. НЕ цілком темній. Приглушене світло сіялося звідкілясь. Це була спальня мами і тата. Він упізнав татів письмовий стіл. Але сама кімната була жахливою руїною. Він же був у цій кімнаті раніше. Мамин програвач перекинутий на підлозі. Її потрощені грамплатівки на килимі. Матрац наполовину зірваний з ліжка. Картини обдерті зі стін. Його розкладачка лежить на боку, як мертвий собака, а Лиховісний Ліловий розтоптаний на друзки фіолетового пластику.
Світло надходило з дверей ванної, напівпрочинених. Зразу за ними чиясь рука звисала безвільно, кров скрапувала з кінчиків пальців. А в дзеркалі шафки-аптечки то спалахувало, то гасло слово АРАК.
Раптом величезний годинник у якійсь скляній кулі матеріалізувався перед дзеркалом. На його циферблаті не було ні стрілок, ні цифр, тільки якась дата, написана червоним: ДРУГЕ ГРУДНЯ. А тоді, вибалушеними від жаху очима, він побачив те слово АРАК, його тьмяний відбиток у скляному куполі, тепер уже двічі відбиток. І зрозумів, що правильно воно пишеться КАРА.
Денні Торренс закричав у жахливому переляку. Дата пропала з циферблата. І сам циферблат пропав, на заміну йому з’явилася кругла чорна діра, що напухала й напухала, наче зіниця, що розширюється. Вона затулила все, і він повалився вперед, почав падати, падати, він…
…упав з фотеля.
Якусь мить він лежав на підлозі бальної зали, важко дихаючи.
АРАК.
КАРА.
АРАК.
КАРА.
(І кара — Червона Смерть — опанувала геть усе!)
(Маски геть! Маски геть!)
А під кожною блискотливою, гарною маскою і зараз небачене обличчя тієї постаті, що гналася за ним по цих темних коридорах, її червоні очі вибалушені, безтямні і вбивчі.
Ох, як же він боявся, що за обличчя може явитися світу, коли нарешті надійде час зняття масок.
(«ДІКУ!»)
закричав він що мав сили. Здалося, зараз лусне на друзки його голова від такого потужного крику.
(«!!!ОЙ ДІКУ ОЙ БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА БУДЬ ЛАСОЧКА ПРИЇДЬ!!!)
Над ним той дзиґар, що він його був завів срібним ключиком, продовжував відлічувати секунди, й хвилини, й години.
Частина п’ята Справи життя і смерті Розділ тридцять восьмий Флорида
Третій син місіс Хеллоран, одягнений у кухарську білу робу Дік, з «Лакі Страйком»[219], припаркованим у кутику його рота, здав задом, виїжджаючи своїм відреставрованим «кадилаком» зі стоянки поза Овочевим ринком дрібногуртової торгівлі, і неспішно повів машину кругом будівлі. Контейнер з латук-салатом до цієї темної будівлі якраз заштовхував Мастертон, тепер уже співвласник усього закладу, котрий, утім, рухався тією ж патентованою свінгуючою ходою, яку він прибрав собі давно, ще до Другої світової війни.
Хеллоран натиснув кнопку, якою опускалося пасажирське вікно, і заволав:
— Ті авокадо стоять надто збіса високо, ти, скупердяго.
Озирнувшись через плече, Мастертон вишкірився достатньо широко, щоби продемонструвати трійко золотих зубів, і заволав у відповідь:
— І я знаю точно, куди ти можеш їх встромити, любий друже мій.
— Подібні зауваги я фіксую, братику.
Мастертон показав середнього пальця. Хеллоран повернув йому комплімент.
— Огірочки собі вибрав, авжеж? — спитав Мастертон.
— Вибрав.
— Приїзди завтра раненько вранці, дам тобі трохи найкращої молодої картоплі, яку ти лишень коли був бачив.
— Хлопця пришлю, — сказав Хеллоран. — А ти сьо’дні ввечері прийдеш?
— Сік ти виставляєш, братухо?
— Окей, добекалися.
— То я буду. Ти теє, не топи тачкою на повну, як їхатимеш додому, чуєш мене? Кажен коп між тут і Сейнт-Пітом знає тебе на ім’я.
— Усе ти про все й усіх знаєш, еге ж? — перепитав Хеллоран, шкірячись.
— Я знаю більш, аніж ти коли-небудь вивчиш, чоловіче.
— Лишень послухати цього язикатого нігера. Людоньки, ви чуєте?
— Ану, мотай геть відси, поки не закидав тебе цим-во салатом.
— Нумо, кидай, на халяву я заберу будь-що.
Мастертон замахнувся качаном, ніби кидає. Хеллоран пригнувся, підняв вікно й поїхав далі. Почувався він чудово. Протягом останньої приблизно півгодини він відчував запах помаранчів, але не вважав це дивним. Останні півгодини він перебував на фруктово-овочевому ринку.
Було перше грудня, о пів на п’яту дня за Східним стандартним часом[220], Стара Баба Зима міцно всілася своїм примороженим гузном на більшості території країни, але тут, на півдні, чоловіки ходили в розхристаних сорочках с короткими рукавами, а жінки в легких літніх сукнях і шортах. На вершечку фасаду Першого Флоридського банку термометр в обрамленні величезних грейпфрутів раз у раз спалахував цифрою сімдесят дев’ять[221]. Дякувати Богу за Флориду, подумав Хеллоран, за москітів і все інше.
Ззаду в його лімузині їхали дві дюжини авокадо, ящик огірків, так само помаранчів, так само грейпфрутів. Три магазинні мішечки бермудської цибулі, найсолодшого овочу з усіх будь-коли створених люблячим Богом, трохи доволі гарного цукрового горошку, який буде подано з головною стравою і який у дев’яти випадках з десяти повернеться нез’їденим, та єдиний блакитний гарбуз Хаббарда, цей суто для персонального споживання[222].
Хеллоран зупинився на правій смузі перед світлофором на Вермонт-стрит, а коли висвітилася зелена стрілка, він повернув на штатне шосе номер двісті дев’ятнадцять, розігнався до сорока й витримував цю швидкість, поки місто не почало розсмоктуватися на безладні болітця приміських автозаправок, «Бургер Кінгів» та «Макдоналдсів». Сьогоднішня закупка була невеличкою, він міг послати по неї й Бедекера, але Бедекеру не терпілося використати свій шанс вирушити на закупівлю м’яса, а крім того, Хеллоран ніколи не втрачав власного шансу, якщо мав можливість ним скористатися, поперебріхуватися з Френком Мастертоном. Мастертон може з’явитися сьогодні ввечері, щоби випити під телевізор Хеллоранового «Бушмілза», а може й не з’явитися[223]. Хоч так, хоч інак — усе гаразд. Але зустрічі з ним дещо значать. Кожний раз тепер мав значення, бо вони вже немолоді. Здається, протягом останніх кількох днів він багато думав про це. Не такий ти вже молодий, коли підібрався до шістдесятирічного віку (чи — якщо сказати правду, заощадивши на брехні, — перейшов за нього), отже, мусиш починати думати про відхід. Відійти можеш будь-якої хвилини. І саме ця думка цього тижня крутилася йому в голові, не обтяжуючи, а просто як факт. Смерть є частиною життя. Мусиш постійно залишатися налаштованим на цю хвилю, якщо вважаєш себе цілісною особистістю. Але якщо факт власної смерті й важко зрозуміти, то принаймні його неможливо не сприйняти.
Чому це крутилося йому в голові, сказати він не міг, але іншою причиною для виконання цього маленького закупу самотужки було те, що він міг піднятися сходами в маленький офіс понад Френковим гриль-баром. Тепер його займав юрист (дантист, який його займав минулого року, очевидно, збанкрутував), молодий чорний парубок на ім’я Макайвер. Увійшовши туди, Хеллоран сказав містерові Макайверу, що бажає скласти заповіт, і спитав, чи може містер Макайвер йому в цьому допомогти. «Ну, — запитав Макайвер, — як скоро вам потрібен цей документ?» — «На вчора, — відповів Хеллоран і, закинувши назад голову, розреготався. «Чи маєте ви на думці щось складне?» — поставив Макайвер своє наступне запитання. Хеллоран не мав. У нього був «кадилак» і банківський рахунок — близько дев’яти тисяч доларів — мізерний рахунок до запитання та шафа з одягом. Він хотів, щоб усе це відійшло його сестрі. «А якщо ваша сестра преставиться раніше за вас?» — запитав Макайвер. «Про що тут думати, — відповів Хеллоран. — Якщо так трапиться, напишу новий заповіт».
Потрібний документ було складено і підписано протягом менш ніж трьох годин — швидка робота як для правника, — і той тепер лежав у Хеллорана в нагрудній кишені, вкладений до цупкого синього конверта з написом на ньому ЗАПОВІТ староанглійськими готичними літерами.