Чому вона тоді прийшла до нього? Сяйво тягне до сяйва, подумав Хеллоран, усміхнувшись цьому каламбуру.
Тож того вечора він піднявся нагору і дозволив собі увійти до того номера, який уже наступного дня мав бути знову заселеним. Щоби туди забратися, він скористався офісним майстер-ключем, і якби з тим ключем його запопав Уллман, він приєднався б до Долорес Вікері в черзі безробітних.
Душова штора навкруг ванни була зашморгнута. Він її відтулив, але ще раніше, ніж він це зробив, уже з’явилося передчуття, що він там побачить. У напівзаповненій водою ванні квасніла розпухла, фіолетового кольору, місіс Мессі. Він стояв і дивився вниз на неї, тим часом як у горлі в нього важко бився пульс. В «Оверлуку» існували й інші речі: погане сновидіння, що через безладні інтервали повторювалося знов і знов: якогось роду костюмована вечірка, і він постачає на неї їжу в готельну бальну залу, і, на вигук «маски геть», всі там відкривають свої обличчя, що належать якимсь зогнилим комахам, — а ще там були ті живоплотові тварини. Двічі, можливо тричі, він бачив (чи то йому так думалося, ніби бачив), як вони рухаються, нехай навіть ледь-ледь. Здавалося, той пес, що був сидів прямо, трохи припав до землі, а леви нібито пересунулися вперед, немов загрожуючи буйній малечі на ігровому майданчику. У травні минулого року Уллман був послав його на горище пошукати набір декоративних пічних знарядь, які зараз стоять у вестибюлі біля каміна. Поки він був там, нагорі, погасли всі три верхні лампочки і він загубив путь назад до люка. Він плутав там, спотикаючись, невідомо скільки часу, дедалі більш наближаючись до паніки, натикаючись на різні речі, обдираючи собі гомілки об якісь ящики, з дедалі потужнішим відчуттям, ніби щось у тій темряві скрадається за ним. Якась величезна й лячна істота, що просто вироїлася зі щілин, коли погасло світло. І коли він буквально перечепився через кільце люка, він поспішив униз якомога швидше, покинувши діру відкритою, сам весь у сажі, розпатланий, з відчуттям, що заледве уник біди. Пізніше Уллман особисто прийшов до кухні, щоби поінформувати його, що він залишив люк на горище відкритим і світло там так і горить. А чи Хеллоран гадає, що гостям схочеться піднятись туди, щоби пограти в пошуки скарбів? Чи він вважає, що електрика в них безплатна?
Він мав підозри — ні, майже впевненість, — що деякі з гостей також бачили або чули певні речі. За ті три роки, які він працював там, Президентський люкс винаймали дев’ятнадцять разів. Шестеро з тих гостей, які в ньому зупинялися, передчасно виїхали з готелю, дехто з них мали явно хворий вигляд. Бувало, інші гості з такою ж раптовістю залишали інші номери. Одного вечора в серпні тисяча дев’ятсот сімдесят четвертого, вже у присмерку, певний чоловік, який був отримав у Кореї[240] Бронзову і Срібну зірки (тепер той чоловік був членом рад директорів трьох великих корпорацій, і ще подейкували, ніби це він персонально викурив з роботи знаменитого ведучого програми теленовин), безпідставно запав у крикливу істерику з риданнями на галявині для гольфу. А ще за той час, що Хеллоран був пов’язаний з «Оверлуком», десятки дітей просто відмовилися йти на ігровий майданчик. З одною дитиною стався припадок з конвульсіями, коли вона гралася в бетонних трубах, хоча Хеллоран не знав, чи можна це поставити на рахунок погибельного співу сирен «Оверлука», — серед працівників готелю ходила чутка, ніби ця дитина, єдина дочка одного вродливого кіноактора, страждає на епілепсію і просто забула того дня прийняти свої ліки.
Так отож, дивлячись униз, на труп місіс Мессі, він відчував переляк, але не зовсім жах. Це було не зовсім неочікуваним. Жах прийшов, коли вона розплющила очі, показавши свої безтямні, вицвілі, срібні зіниці і почала до нього вишкірятися. Жах прийшов, коли
(вона почала вилазити й тягнутись до нього.)
Кинувшись навтьоки з галопуючим серцем, він не почувався в безпеці навіть тоді, коли за ним затріснулися і були замкнені на ключ двері. Фактично, зізнався Дік сам собі зараз, засмикуючи замок-блискавку на валізці, відтоді він ніколи більше не почувався в безпеці ніде в «Оверлуку».
І от тепер цей хлопчик — гукає, ридаючи благає про допомогу.
Він поглянув собі на годинник. Було о пів на шосту. Він уже було підійшов до дверей квартири, але тут згадав, що в Колорадо зараз жорстока зима, особливо там, високо в горах, і повернувся до шафи. Витяг з поліетиленового чохла, куди його було упаковано в сухій хімчистці, своє довге пальто на смушковій підкладці і перекинув собі через руку. Це була єдина зимова річ з усього одягу, який він мав. Він повимикав усюди світло й огледівся довкола. Чи бува не забув чогось? Так. Про одну річ. Він дістав з нагрудної кишені заповіт і встромив його за облямівку дзеркала на туалетному столику. Якщо пощастить, він повернеться і дістане його.
Звісно, якщо пощастить.
Він вийшов з квартири, замкнув за собою двері, поклав ключ під плетений килимок і збіг по надвірних сходах до свого кабріолета «кадилак».
На півдорозі до міжнародного аеропорту Маямі, на зручній відстані від комутатора, де, як було відомо, підслуховував Квімс або Квімсові пахолки, Хеллоран зупинився біля пральні якогось торговельного центру і зателефонував до «Юнайтид Ерлайнз»[241]. Рейси на Денвер?
Найближчий був о вісімнадцятій тридцять шість. Джентльмен встигає на нього?
Хеллоран поглянув на годинник, який показував дві хвилини на сьому, і сказав, що встигає. Як щодо вільних місць на цей рейс?
Дозвольте я перевірю.
Слідом за брязком йому в вухо почав звучати сахариновий Мантовані, який нібито мусив робити приємнішим очікування[242]. Якраз навпаки. Хеллоран аж пританцьовував, кидаючи погляди то собі на годинник, то на молоду дівчину зі сплячим дитям у рюкзачку в неї на спині, яка вивантажувала автомат «Мейтаг»[243]. Вона переживала, що повернеться додому пізніше, ніж планувала, і смаженина підгорить, і її чоловік — Марк? Майк? Метт? — казитиметься.
Минула ціла хвилина. Дві. Він уже було вирішив їхати далі, спробувати удачі, коли повернувся бляшаний голос панянки зі служби замовлення квитків. Є єдине місце, хтось відмовився. Воно в першому класі. Чи є це суттєвим?
Ні. Це йому годиться.
Оплата буле готівкою чи кредитною карткою?
Готівкою, бейбі, готівкою. Я мушу летіти.
І ваше прізвище буде?..
Хеллоранн, дві «л» і дві «н». До скорого.
Повісивши слухавку, він поспішив до дверей. Проста думка тієї дівчини, її тривога про підгорілу смаженину, лунала в ньому знову й знову, аж він подумав, що ось-ось збожеволіє. Подеколи так бувало, без усяких очевидних на те причин вловлювалася чиясь думка, абсолютно окрема, абсолютно чиста і ясна… і зазвичай абсолютно дріб’язкова.
Він майже встиг.
Він розігнав свій лімузин до вісімдесяти[244] і вже бачив аеропорт, коли його змусив загальмувати і зупинитися один із «найліпших флоридців».
Хеллоран, натиснувши кнопку, опустив вікно і відкрив було рот до копа, який перегортав сторінки свого блокнота штрафних квитанцій.
— Я знаю, — промовив той утішливо. — Там похорон у Клівленді. Ваш батько. Там весілля в Сієтлі. Ваша сестра. Сталася пожежа в Сан-Хосе, яка стерла з лиця землі цукерню вашого дідуся. Просто суперова камбоджійська червона лежить і чекає в скриньці камери схову в аеропорті Нью-Йорка[245]. Я люблю цей відтинок дороги перед самим аеропортом. Навіть у дитсадку я найбільше любив, коли нам читали різні історії.
— Послухайте, офіцере, мій син…
— Єдина частина історії, про яку я ніколи не можу сам здогадатися, поки вона не добіжить кінця, — промовив офіцер, — це номер водійських прав порушника автомобіліста/оповідача і його реєстраційні дані. Отже, будьте так ласкаві. Дозвольте мені поглянути.