На середині коридору, між ним і сходами, стояв рачки якийсь чоловік.
Денні закляк.
Чоловік поглянув на нього. Очі мав крихітні й червоні. Одягнений він був у якийсь сріблястий, весь у блискітках костюм. Костюм собаки, зрозумів Денні. Від гузна цього дивного створіння тягнувся довгий, гнучкий хвіст з помпоном на кінці. Уздовж спини, аж до самої шиї, по костюму йшла застібка-блискавка. Ліворуч від цього чоловіка лежала чи то собача, чи то вовча голова, морда з порожніми очима, паща роззявлена в безглуздому вищирі, чорно-синій узор килима проглядав між іклами, що були, схоже, зроблені із пап’є-маше.
Губи, підборіддя і щоки цього чоловіка були вимазані кров’ю.
Він почав гарчати на Денні. Він щирився в усмішці, але гарчання було справжнім. Воно йшло з глибини горла, такий жаский, первобутній звук. Потім він почав гавкати. Зуби в нього теж були закаляні кров’ю. Він почав повзти в бік Денні, тягнучи за собою той свій безкостий хвіст. Забута собача маска від його костюма залишилася лежати на килимі, безглуздо витріщившись очима кудись Денні за плече.
— Дайте мені пройти, — промовив Денні.
— Я тебе з’їм, пуцьвірінку, — відповів чоловік-собака, і раптом ціла канонада гавкоту вирвалася з його ощиреного рота. То була людська імітація, але оскаженіння в ній звучало справжнє. Через тісноту його костюма темне волосся цього чоловіка було масним від поту. В його віддиху вчувалася суміш шотландського віскі й шампанського.
Денні здригнувся, подавшись назад, але не тікав.
— Дайте мені пройти.
— У жадному разі ні-ні-ні, — відповів чоловік-пес. Його маленькі очка чіпко вдивлялися Денні в лице. Він не переставав вишкірятися. — Я тебе з’їм, пуцьвірінку. І, гадаю, розпочну з твого маленького, гладенького пісюна.
Підхоплюючись дибки, він почав жвавими дрібними стрибками, з гарчанням посуватися вперед.
Нерви в Денні не витримали. Він кинувся назад у короткий завулок, що вів до їхнього помешкання, оглядаючись собі через плече. Там звучало виття і гавкіт, і гарчання впереміш з нерозбірливим белькотом і гиготінням.
Денні став у своєму завулку, він тремтів.
— Вставай! — волав п’яний чоловік-пес за рогом. Голос його одночасно був лютим і жалібним. — Вставай, Гаррі, сучий ти курвалю! Мені начхати, скільки в твоєму володінні казино й авіаліній і кінокомпаній! Я знаю, що ти любиш приватно утнути в своєму домі! Вставай! Я хукатиму… я дмухатиму… допоки Гаррі Дервент не сточиться ввеееесь! Закінчив він довгим, льодово-студеним виттям, яке, саме перед тим як йому згаснути, нібито перемінилося на крик люті і болю.
Денні з острахом розвернувся в бік зачинених дверей спальні в кінці цього коридорчика і тихенько вирушив до них. Прочинивши двері, він спершу просунув туди лише голову. Мама спала в тій самій позі. Ніхто нічого не чув, окрім нього.
Він делікатно причинив двері і знову пішов туди, де їхній завулок зустрічався з головним коридором, сподіваючись, що чоловік-пес уже зник, так, як зникла та кров на стінах Президентського люксу. Він обережно визирнув з-за рогу.
Чоловік у собачому костюмі все ще перебував там. Він знову надів на себе собачу голову і тепер вибрикував на всіх чотирьох біля сходів, ганяючись за своїм хвостом. Коли-не-коли він зістрибував з килима і валився долі, видаючи горлом собаче гарчання:
— Гав! Гав! Воувоувоу! Грррррр!
Ці звуки глухо лунали зі стилізованої під вискал пащі маски, і серед них цілком могли бути також і схлипи, і сміх.
Денні повернувся до спальні і сів на свою розкладачку, прикривши собі очі долонями. Тепер усім керував готель. Можливо, ті речі, що були трапилися на початку, були всього лиш випадковими збоями. Може, спочатку все те, що він бачив, насправді було тільки, як лячні картинки в книжці, і не могло його скривдити. Але тепер сам готель керує всіма цими речами і вони можуть скривдити. «Оверлук» не хоче, щоб він пішов до свого батька. Це може зіпсувати всю забаву. Тому-то він і поставив на його шляху чоловіка-пса, так само як він поставив тих живоплотових тварин між їх родиною і дорогою.
Але тато може прийти сюди. І рано чи пізно тато це зробить.
Він почав плакати, сльози беззвучно котилися по його щоках. Уже занадто пізно. Вони тут помруть, усі троє, і коли наприкінці наступної весни «Оверлук» відкриється, вони так само залишатимуться тут, вітатимуть гостей разом із рештою тутешніх привидів. Як та жінка у ванні. Як цей чоловік-пес. Як та жахлива темна істота, що була в бетонному тунелі. Вони стануть…
(Стоп! Стоп, зараз же припини!)
Він кулаками сердито витирав сльози собі з очей. Він щосили старатиметься, щоби такого не трапилося. Ні з ним самим, ні з його татом, ні з мамою. Він старатиметься щосили, скільки матиме змоги.
Він заплющив очі і послав думку високою, кришталевою громовицею.
(«!!!ДІКУ ПРОШУ ПРИЇДЬ СКОРІШЕ МИ В СТРАШНІЙ БІДІ ДІКУ ДУЖЕ ТРЕБА!!!»)
І раптом у пітьмі, поза його очима, з’явилася та постать, що в його снах ганялася за ним по темних коридорах «Оверлука», вона була там, просто там, величезна істота у всьому білому, зі своїм доісторичним дрючком, піднесеним над головою: «Я тебе змушу це припинити! Ах ти ж чортове щеня! Я тебе змушу це припинити, бо я твій БАТЬКО!»
— Ні!
Денні відсахнувся назад, у реальність спальні, очі вибалушені, задивлені, крики безпорадно покотилися йому з рота, і враз прокинулась матір, вчепившись у ковдру, притиснуту до грудей.
— Ні тату ні ні ні…
І тепер вони вдвох чули ті жорстокі помахи згори вниз того невидимого кия, що краяв повітря вже десь дуже близько, але потім, коли Денні підбіг до матері й обійняв її, тремтячи, як зайчик у сильці, звуки почали згасати і настала тиша.
«Оверлук» не збирався дозволяти їм гукати Діка. Це також могло зіпсувати всю забаву.
Вони залишились самі.
Сніг надворі подужчав, запинаючи їх своєю завісою від світу.
Розділ сорок другий У повітрі
Посадку на рейс Діка Хеллорана було оголошено о шостій сорок п’ять ранку за східним стандартним часом, але посадкова провідниця затримувала його біля виходу номер тридцять один (тим часом як він нервово перекидав з руки в руку свою дорожню валізку), поки о шостій п’ятдесят п’ять не прозвучало останнє оголошення. Обоє вони шукали очима чоловіка на ім’я Карлтон Векер, єдиного пасажира рейсу номер сто дев’яносто шість авіакомпанії «Ті-Дабл’ю-Ей»[256] з Майямі на Денвер, який не з’явився на реєстрацію.
— Окей, — промовила провідниця і вручила Хеллорану блакитний квиток у перший клас. — Вам пощастило. Можете йти сідати, сер.
Хеллоран поспішив по закритій посадковій галереї, дозволивши механічно усміхненій стюардесі розірвати його квиток, віддавши йому назад контрольний корінець.
— Ми подаємо сніданок у польоті, — сказала стюардеса. — Якщо ви побажаєте…
— Тіко каву, бейб, — відповів він і пройшов проходом до сидіння в секції для курців. Він усе ще очікував, що крізь двері, наче чортик з коробки, в останню секунду може вскочити той неприбулий Векер. Жінка на сидінні біля ілюмінатора з кислим, недовірливим виразом обличчя читала «Ти можеш бути собі найкращим другом»[257]. Хеллоран застібнувся ременем безпеки, а потім, склавши свої великі чорні руки на бильцях крісла, пообіцяв відсутньому Карлтону Векеру, що якщо той і зможе витягнути його з цього місця, то хіба лише за допомогою п’яти дужих службовців компанії «TWA». Він не відривав очей від свого годинника. Хвилини до злітного часу о сьомій годині тягнулися з нестерпною повільністю.
О сьомій годині п’ять хвилин стюардеса повідомила, що буде невеличка затримка, поки наземні техніки перевірять один із запорів на дверях вантажного відсіку.
— Лайномозкі, — бурмотнув Хеллоран.
Гостролика жінка обернула до нього своє кисле, недовірливе обличчя, а потім знову повернулася до книжки.
Він провів ніч в аеропорту, ходячи від стійки до стійки — «Юнайтид», «Америкен», «TWA», «Континентал», «Брейніф», — набридаючи білетним клеркам. Десь опісля півночі, п’ючи в буфеті вже восьму чи дев’яту чашку кави, він вирішив, що повівся як недоумок, приймаючи собі на плечі всю цю справу. Існують офіційні інстанції. Він пішов до найближчого ряду телефонних будок і, перепробувавши трьох різних операторів, отримав екстрений номер адміністрації «Національного парку Скелясті гори».