— Ти грузиш, як Петро. Мабуть, то сімейне. Я зідзвонюся з поляками, вони мають вихід на тих, хто має вихід на «Сотбі». Приїдуть, поглянуть, якщо погодите ціну, заберуть. Я пливу в долі у них. Ти скільки ще в Києві?
— Та вже дочекаюся.
— А що з моїм баригою?
— Давай поляків, тоді займемося баригою.
Я полишив машину біля кабака, а сам пішов вештатися містом. Осінь найбільше пасує Києву, та я все одно люблю приїздити влітку.
Немає на Землі міста більш пристосованого до поезії та менш придатного для політики, ніж Київ.
Місто-парк. Млосність розлита в повітрі. Попереду — вічність… Тут можливі дівчата й морозиво, тільки не політика. Поетично-філософський дух міста визначає його історію. Захопивши Київ у 1240 році, татари розслабилися і незабаром припинили свої завоювання.
Уже з XII століття князі виносять свої замки з Києва у Вишгород, в Китаєве. Діяльне й агресивне козацтво влаштовувало свої столиці то в Чигирині, то в Батурині — де завгодно, тільки не в Києві. Сюди вони приїздили молитися.
Щоб не казали в Казані, Кацапляндія — це, насамперед, Москва. А Україна, передусім, щоб там не плели на Печерську, — Дніпро. Кацапія формувалася москвичами, навколо Москви. Україна осідала на берегах Дніпра. Хоча найкращі з нас повсякчас прагнули втекти за Дунай. Все стає зрозумілим, тільки-но усвідомлюєш, що Московія — це місто, а Україна — це річка. Київ — лише одна з пристаней на березі. Хоча, поза сумнівом, у нашій історії він значив не менше, ніж Черкаси.
Проте насправді Київ — поза політичною історією та фізичною географією. Часто цитують: «Київ — мати городам руським». І значущим є це насилля літописця над граматикою. Він не про історію казав. Про підсвідомість. І перекладати з церковнослов’янської це потрібно в юнгіанському сенсі: АНІМА містам руським. Ще повторюють, що Київ — новий Єрусалим. Новіший за той Єрусалим, з якого пішов до Риму Петро (Камінь) чи за Небесний Єрусалим, що його з волі Риму прагнув здобути Петро Пустельник? Другий Небесному та земному — підземний, підсвідомий, печерний.
Якимись вуличками я дійшов з тилу до Софійського монастиря, там, де Брама Заборовського, й вирішив спуститися на Хрещатик й просунутися далі аж до Лаври.
До цих роздумів мене спонукав дух міста, не забудова, адже траплялися будинки переважно часів будівельного буму початку XX століття — провінційний модерн та жалюгідна купецька еклектика.
Київ визначили: Андрій Первозванний своїм пророцтвом та Андрій Боголюбський своїм підпалом. Сакральна велич та політична ницість. Тому в Києві не зберігаються фортеці, на відміну від церков. Найдавніші топоніми — гори та печери (ніби й не про місто йдеться).
Київ люблять за провінційний шарм. За тишу і замріяність. Якимось дивом зберігся Маріїнський палац (я вирішив обійти його через парк) — дача імператриці-матері. У XIX та XX столітті Київ — уже не причал, а дача. В сімнадцятому році тут нарешті постав революційний уряд (який так і не спромігся нікого гільйотинувати) й одразу втік до Вінниці. Було б Скоропадському творити гетьманат нижче по Дніпру, може б і втримався. Через дев’яносто років українці знову зібралися до революції, та стали робити її чомусь знову в Києві — вийшов фестиваль. «Кучму геть» — співали вони на майдані, «і ім’я нам — легіон», — відлунювало їм з Лисої гори.
Коли більшовики ще сприймали свою революцію всерйоз, вони влаштували столицю радянської України в Харкові, тому що Київ несумісний із революцією. Ні з соціалістичною, ні з національною. Тому столиця Рейхскомісаріату була в Рівному.
Цікаво прилетіти до Києва з Москви (як із Содома в Гомору). Московський аеропорт (їх там п'ять) переповнений різноликими юрбами, суєтою і суїцидом, тонкий істеричний присмак у повітрі. І от ви приземляєтеся в Борисполі. Столичний аеропорт. Співають пташки, запах трав, тиша і спокій, як на сільському цвинтарі. Зараз його прагнуть добудувати, збільшити потік літаків. Це небезпечно. Замріяні диспетчери марять потойбічним.
Київ не виринув зі своєї сонної трансценденції і тоді, коли в Інституті шляхетних дівчаток розстрілювали одного за одним десятки тисяч людей. І тоді, коли мільйони гинули на Лютізькому і Букринському плацдармах. І люди в синіх петлицях, і спалені будинки, і підірвані заводи не цікавили духів тутешніх ярів і печер.
Я дійшов до Верховної Ради — головного центру політичних інтриг і скандалів. Де упрілі журналісти? Де депутати, що б’ються, де метушня царедворців, де життя? У коридорах — тиша, можна сісти і добре виспатися, ніхто не потурбує.