І в Сербії, і в нас всі заходи опозиції проти уряду координує американське посольство, й воно ж виступає арбітром між опозицією та урядом.
— Які ми підступні! — засміявся Юрко. — Але ваш детектив нецікавий. Це все одно, що закрутити інтригу, напустити туману й підозр, ввести в дію безліч персонажів, а наприкінці з’ясовується, що вбивця — дух попереднього господаря замку. Порушується чистота жанру — або це шпигунський трилер, або готичний роман про привиди й старі руїни.
Окрім того, навіщо воно американцям?
— Навіщо вам Ірак, навіщо Балкани?
— І все ж таки, життя — це не детектив, а трагедія. Дійсність — не спецоперація, але дивовижний збіг обставин. Причина — не американське посольство, а сонячна активність. Сценарист — не ЦРУ, а Господь Бог. Він, часом, заверне й покрутіше!
— Слухай, — сказав я Юркові, — в мене є картина, лишилася від прабабусі, зможеш перекинути її дипломатичною поштою до Штатів? Там продамо, поділимось.
Він енергійно покрутив головою:
— Дипломати на таке ніколи не підуть! Я навіть не пропонуватиму, ти собі не уявляєш, що то є — держслужба в Штатах! Вони всі один одного закладають.
— Шкода, що ти не з ЦРУ, — зітхнув дядько.
Підступні ляхи не захотіли їхати до Києва, й співкамерник домовився з ними про зустріч для нас у Львові, де в них були якісь інші справи. Юрко напросився до мене в авто: «Я не заважатиму й сам знайду де ночувати». Він розповів, що перші роки свого перебування у Вашингтоні, вже коли працював у Держдепі, аби заощадити, не орендував квартиру. Ночував у бібліотеках. Ховався у туалеті перед закриттям, тоді виходив й спав на столі. Полюбляв спати голяка. Каже, лише раз охоронець серед ночі помітив у вікні світло й зайшов до бібліотечної зали. Був дуже здивований побачити на столі під зеленою лампою голого чоловіка, що читає грубезну книжку, а інші — поклав собі під голову.
Жінки-мексиканки, які приходили прибиратися вранці, не звертали на Юрка уваги. Він йшов до того чи іншого готелю, а в них часто прямо з холу можна потрапити до туалету, де буває й душ. Там він мився, голився й вчасно з’являвся на роботі.
Велич Америки в тому, що вона кожному диваку дає найкращі можливості для реалізації. Як на мене, Юрко — неформатний екземпляр, неадекват і фашистюга. У нас би його не прилаштували навіть вахтером гуртожитку, а в Штатах не погребували взяти на нехилу посаду в Держдепі.
— У Львові я одразу пішов до палацу Потоцьких, куди перетягли частину скульптур Пінзеля. Тут вони гірше освітлені, проте, певне, краще збережуться.
Дух України — бароко. Пінзель і Ведель. Я пишу цей текст у жанрі «необароко».
Щоразу, коли буваєте у Львові, йдіть дивитися Пінзеля. Це наказ!
Крім Пінзеля, в палаці Потоцьких є кілька живописних шедеврів, які розчулюють. Хоча колекція непристойно маленька.
Я ще зазирнув до національної галереї неподалік, аби поглянути на провінційне мистецтво XIX століття. І замислився за імпресіоністів, яких там немає, попри те, що давав собі слово «не думати за білу мавпу». Вони та їхні епігони казали нам: «Звісно, у нас — примітивна композиція й огидний силует, але подивіться, як ми пишемо світло й повітря, як кількома мазками ми запалюємо сонце крізь листя».
Так ось, поки нас ніхто не бачить, прокрадаємося до солодкавих картинок Семирадського або навіть Чахурського і з жахом спостерігаємо у сто разів більше сонця, світла, живих грайливих тіней, прозорого повітря, яке ніби вдихаєш і, страшно сказати, імпресії!
Ренуар, на відміну від своїх подільників, умів малювати, хоча намагався це приховувати. Я колись бачив написаний ним парний кінний портрет — дуже непогано! Проте найбільш цінний погляд на його полотна — перший. З першим поглядом ти береш найкраще, й далі це нецікаво розглядати.
Натомість тих самих Семирадського, який ще за життя став попсовим, й Чахурського, якщо ми вже за них зачепилися, хочеться споглядати довго, простежувати поглядом згустки тіней, несподівані світлові ефекти й дозволяти їм збуджувати собі уяву. У рамі світ, який втягує.
Вважайте це самовикриттям. Можете мене забанити після цього зізнання.
Якби мені рік довелося сидіти в підводному човні з єдиною краденою картиною на борту, я б хотів Семирадського, а не Моне. Моне набриднув би мені за годину, а Семирадського вистачило б принаймні на місяць.
Давній Львів, на зразок Єрусалиму, був поділений на чотири квартали — єврейський, вірменський, католицький та русинський (замість мусульманського).