Заходжу до його офісу: «Пан віце-прем’єр є?» — «Нема». — «Можна зачекати?» — «Чекайте». Сиджу хвилин десять. «А давно його нема?» — «Місяці півтора».
Якби мені потрібно було написати конституцію Чеченської Республіки Ічкерія, я виклав би її в чотирьох параграфах.
1. Попереду вічність (себто нема куди поспішати).
2. Відпочинь перш, ніж втомитися.
3. Три дні — гість, на четвертий — заручник.
За параграф четвертий я взяв би правило життя Дато Туташхіа: «Домовляючись про зустріч, прийди на день раніше. Або на день пізніше. Завжди залишишся живий».
Їду шукати Гелаєва далі. Знаходжу його будинок на околиці Грозного, яка дуже подібна до околиці, наприклад, Черкас.
Такі самі тополі, такі ж будинки, такі собаки, те саме вечірнє небо. Навіть не віриться, що це не Наддніпрянщина. В будинку кілька озброєних хлопців. «Гелаєв може з’явитися?» — «Може». Залишаюся чекати. Мене вчать грати в нарди. Марно. Розповідають, які погані вахабіти (гелаївці тоді конфліктували з хаттабівцями). За день Гелаєва вдалося знайти на якомусь хуторі за 40 км від Грозного. Пан віце-прем’єр перебував у молитовному єднанні зі Всевишнім і геть зовсім не цікавився цементом, трубами, рейтингом і кредитами.
Як послідовного супротивника міжнародного тероризму, мене бентежить те, що міжнародні терористи навдивовиж часто виявляються симпатичними хлопцями та дівчатами. Концепція боротьби цивілізації з варварством є не дуже правильною. Аби вона стала такою, її треба перевернути. Терористи, зазвичай цивілізованіші за нас, прихильників стабільності. Вони інтелектуальніші й зорієнтовані на вищі вартості.
Натхненниками європейського лівого екстремізму були Камю і Сартр. Оунівські провідники володіли непоганим літературним стилем. Філософська думка XXI століття розвивається в середовищі антиглобалістів та ісламістів.
— Так! — вигукнув дядько Петро й трохи не в тему додав: — Ті персонажі, які зображені на доларових банкнотах, не мали б жодних шансів перемогти на виборах у сучасних США. Це і є основна причина знецінення долара.
Мене, можливо від утоми, повело від якихось двох пляшок вина, тому я теж вирішив висловитися: «Якось вважається нормальним нехтувати італійським живописом та фехтуванням XVIII століття та безбожно возвеличувати французькі. Проте, що не оцінено нині, може бути піднесене завтра. Не забуваймо, що й Мікельанжело не цінувався в проміжку часу від Базарі до Стендаля, або навіть до Делакруа». Це була передмова, але за що власне збирався казати, я забув. Дяківський уважно поглянув на нас, засумував і порадив йти спати.
Наступного дня об одинадцятій нас розбудив Вовчик. Він довго грюкав у двері номера. Я впустив його й спитав, чи він знайшов вантажного мікроавтобуса.
Він на ньому приїхав. За годину ми мали зустріч з поляками.
Старшому віддали картину, а молодшого Вовчик з дядьком Петром посадили до мікроавтобуса й повезли до нас на малу батьківщину. Виїхавши зі Львова, вони відібрали в нього паспорт й телефон та прив’язали до сидіння. Життя прикрашають сюрпризи. Найближчі тижні він буде мешканцем льоху під хатою матері Вовчика.
А я підхопив Юрка біля оперного театру й поіхав на Київ.
— Придбай, нарешті, мобільного телефона, — сказав я йому, — кумарить кожен раз тебе шукати.
— Я не користуюся мобільними телефонами, кредитними картками й комп’ютерами.
— Навіть в Америці?
— Особливо в Америці!
— Щоб масони не відслідковували?
— Щоб ніхто не відслідковував.
— І як же ж ти живеш без Інтернету?
— Поневіряюся, як Сократ, Ньютон чи Шпенглер. Інтернет спеціально вигадали для того, щоб люди все знали й нічого не розуміли.
— А телевізор?
— Телевізор — необхідне зло.
— Як просувається вторгнення в Афганістан? Кажуть, пуштуни сміливі…
— Я бував на афгано-пакистанському кордоні. Ще у вісімдесятих. Напевне, сміливі. Але дуже продажні. Всі ці діти природи — мешканці гір та степів — надзвичайно підступні. Вони полюбляють гроші не менше, ніж ми з тобою.
Талібів знищило те саме, що знищує нашу душу. Зовсім не бомбардування.
Коли морська піхота США десантується під Кандагаром, у руках цих мужніх хлопців не гвинтівка М-16А2, вони тримають валізи з зеленими папірцями. Хотів би я бути кимось з пуштунських вождів! Вони всі сьогодні по шию засипані грошима. Їхні гареми засипані грошима. Їхні вівці засипані грошима. Зрозуміло, що Талібан приречений. За нього все ще воюють араби та чеченці — ті, хто прибув до Афганістану з багатих країн, з багатих родин, але відмовився від комфорту заради війни…