— А ми гадали, що після терактів 11 вересня американці всіх повбивають. А ти кажеш, вони всіх купили. О, бачиш цей генделик? (Ми проїздили село між Львовом та Олевськом). Колись у мене був джип «Черокі», я так само їхав зі Львова й отут він заглох. Це був вечір, і біля генделику — купа механізаторів. Коротше, вони всі зібралися біля капота й чим що в кого було стали тикати в двигун, поки з комп’ютера не повалив масний чорний дим. Там ще коробка-автомат. Довелося тут його й кинути. Класна була машина, крадена!
Проте співчуття від Юрка я так і не дочекався. Він продовжував своє:
— Нині жодна, навіть найслабша, країна не може бути переможена ззовні. Лише зо середини. Збулася рожева мрія більшовизму. Війна імперіалістична скрізь перетворилася на війну громадянську.
Більшовизація свідомості провідних світових політиків та військових стратегів уже відбулася. Зовнішні війни перетворилися на внутрішні конфлікти. Коли Ірак захопив Кувейт, він подавав це як відновлення суверенітету. Для Хусейна це була справа внутрішньої політики. Коли світове співтовариство карало Ірак, воно здійснювало поліцейську акцію, яка мала на меті спровокувати повстання на Півночі Іраку. Приборкуючи Чечню, Московія маніфестує це як свою внутрішню справу й може досягти успіху, лише спровокувавши внутрішньочеченський конфлікт.
— Юрко, але вже на Нюрнберзькому процесі переможці застосовували до своїх ворогів норми кримінального «внутрішнього» права.
— Все правильно, війну виграли полководці, а крапку поставили прокурори. Відтоді дедалі частіше не генерал, а прокурор ставав центральною воєнно-політичною фігурою. І найяскравіша ілюстрація нового стану речей — чергова балканська війна, коли НАТО здійснював зустрічну поліцейську операцію проти сербської поліцейської операції в Косово. Дивись, дивись: оцей огидний кінь з будьонівцем, розкішний соцарт! Давай зупинимося!
Ми зупинилися біля пам’ятника Першій кінній армії над дорогою. Знову пішов сніг.
Коли рушили далі, Юрко серйозно, якось навіть суворо, сказав:
— Запам’ятай, ваші оборонні зусилля мають враховувати характер майбутньої війни. Вона буде громадянською. Саме в такій формі її нав’яже вам майбутній супротивник. Тому ви повинні мати засоби перемоги у внутрішньому конфлікті, а також — можливість спричинити внутрішній конфлікт на ворожій території.
У сімдесятих роках американський уряд, який підтримував південнов’єтнамську армію, дістав поразку не від бійців В’єтконгу, а від студентів американських вишів. Тож, вашим збройним силам потрібні не лише солдати, їм потрібні свідомі студенти в університетах супротивника.
Бо супротивник у ваших університетах своїх студентів має.
По приїзді до Києва я зустрівся з одеситом Льовою. Він змінився від часу нашої останньої зустрічі на Подолі, став більш поважним, випрямився, одягнув чорний костюм з червоною краваткою. На лацкані мав маленький золотий клубний значок. Значить, справа чоловіка в «кріслі Савонароли» просувалася. Я розпитував за це, але Льова відповідав неохоче, напускав туману: «Я дав розписку про нерозголошення».
— Льова, ти пам’ятаєш, я — майже засновник клубу, просто від’їздив ненадовго за клубними справами Нам, простим провінційним хлопцям, треба триматися разом, якщо ми сподіваємося на кар’єру в столиці!
Львові не сподобалося бути простим хлопцем, він повідомив мені, що був депутатом міськради й фактично керував Одесою, бо мер його слухався, але потім антинародний режим украв у них перемогу на чергових виборах. Окрім того, Київ — жодним чином не столиця, а столиця — лише Москва, й хоч «козли демократи та суки кооператори вкрали нашу Велику країну», але він був і лишається радянською людиною. Ще він виявися письменником-фантастом, автором популярної, на його думку, трилогії «Сельва», «Сельва не любить чужих», та «Сельва завдає удару у відповідь». Проте він тимчасово припинив письменництво, бо: «Приїжджаю з новим розділом „Сельви“ до мого московського видавництва, а там саме відбувся перерозподіл видавничого ринку, бо через видавництва стало зручно відмивати кошти. Й мене запрошують у кабінет до нового директора. Бачу — кайдани капіталізму вже познімав, але пальці, за звичкою, все ще віялом. Й дивиться на мене свинцевим поглядом й каже: „Знаю, знаю, ви наш постійний автор, привезли, значить новий роман… а от скажіть мені, чи є у цьому вашому романі сюжет та метафора?“.
Я трохи охрініваю, але відповідаю: „В мене там не лише сюжет і метафора, але навіть інтродукція та гіпербола!“.
„Чудово, — каже він, — тоді з нетерпінням очікуємо й на ваш наступний витвір“.