Й тут з’являється такий собі Смирнов і каже, що нема жодної таємниці, все розкрито. Краще б він узяв бандуру та заспівав тужливу пісню. Бо націю та її душу формують не міліціонери, а поети. Все одно незабаром з’ясується, що вбивці вбиті до того, як вони вбили жертву, щодо якої ми ніколи не дізнаємося, чи насправді вона вбита.
Це вам не Фінляндія, це Україна. Вся наша політика — чистої води гоголівщина, отже — культура. В наших річках може не стати риби, а русалки в них будуть завжди.
— Це все чудово, — перервав його Юрко, — але те, що ви обсмоктуєте як українську містику, насправді є туманом у ваших головах. Ваш світ — це нестача волі й розфокусоване уявлення. Українцям потрібні чіткі покажчики вилову риби, а не поетичні рефлексії порожніх садків. Менше поезії, більше телеграфної прози воєнних наказів!
Дяківський привстав з дивану й гукнув кудись за наші спини, щоб принесли чаю. Тоді спитав в Юрка:
— Давно служите в Держдепі?
— Та вже років зо двадцять.
— Як поталанило виломитися в Штати?
— Сила волі та твереза уява. Тут у Києві колись, ще в шістдесятих був такий собі «Клуб творчої молоді» (я в ньому відповідав за спортивний напрямок). Певний час, з якихось причин, ідеологічний відділ ЦК КПУ та КГБ його терпіли. Там справді було занадто багато творчих людей, тому до виникнення підпілля він не спонукав. Результат його діяльності — звичний: посадки. Аллу Горську, навколо якої все це крутилося, кагебісти вбили сокирою. Я, коли відчув, що вже конкретно пасуть, познайомився на Хрещатику з американкою французького походження. За три дні ми одружилися й чим швидше виїхали на Захід.
— Для України це хепі-енд, — похвалив Дяківський, — одна людина врятувалася. Україна — не Штати. Між нами і москалями нема океану. Між нами і смертю нема безпечної відстані. Тому ми не любимо реальності, чіткості, дискурсу.
Визначення — це мертва метафора. Тому ми уникаємо визначень. Обмежуємося мелодіями. Розвинута саморефлексія, бодай інколи, дозволяє перетворити невдачі на успіхи. Якщо поразка талановито оплакана — це вже перемога.
Прикрий епізод загибелі такого собі Роланда було настільки добре проспівано, що відлунням тої пісні стала така собі європейська література.
Я ловлю себе на тому, що автоматично звертаюся до чужих аналогій. Ми всі — грішники, бо не вміємо користуватися українськими асоціаціями. Пробитий списом Роланд, а не підвішений на гачок Байда, першим спадає нам на думку.
Я мав би сказати, що згоден на поразку в черговій сутичці заради появи поеми масштабу «Слова о полку Ігоревім».
Ми переможемо наші поразки! Нехай ви, американці, змусили нас розрізати наш останній стратегічний бомбардувальник. Ми проковтнемо це приниження. А вам доведеться проковтнути кокаїн, який рекордними партіями завозять до Штатів наші хлопці.
Ви не хотіли української ядерної бомби? То отримайте «ядерну бомбу бідних», як це називав Мао. Хай живе українсько-колумбійська дружба!
— Який милий старомодний антиамериканізм, — сказав Юрко.
— Юрко насправді — український патріот, — про всяк випадок уточнив я. Не вистачало, щоб вони перелаялися. Дяківський був мені потрібен.
— Це не зовсім так, — заперечив Юрко (але, на щастя, спокійно, на сварки він був не налаштований), — я — патріот Європи. Уся грандіозна споруда Всесвіту створена заради людини й без людини не має жодного сенсу, а за твердженнями багатьох квантових механіків, й узагалі не існує без спостерігача — людини.
Подібно до цього, Земля виникла лише для того, щоб на ній могла з’явитися, розвинутися, панувати європейська людина.
Вся неєвропейська решта надбань людства цікава лише через європейську рефлексію й у європейських інтерпретаціях.
Європа має безліч недоліків. Але вона — найкраща.
Америка — це розширення Європи. Новітній Рим. Й чим скоріше Україна інтегрується до Pax Amerikana, тим краще для неї. Адже найбільше вам не вистачає римської адміністративної здатності. Тобто волі організовувати світ навколо себе.
Людей, наділених такою здатністю, катастрофічно не вистачає в уряді, в бізнесі, в опозиції. Всі поети! Але, на жаль, погані поети, бо римської адміністративної здатності вам бракує також і в літературному процесі.
— Друже, — сказав я Дяківському, — тут один створив дуже цікавий гібрид фінансової піраміди й масонської ложі.
— Хто?
— Називає себе «Лідером».
— Вітя Туптало, — підказав Юрко. Виявляється, він знав його ім’я.
— А, Вітя, — добродушно посміхнувся Дяківський, — рідкісної душі підарас.