— Він здібний. Я не знаю, скільки тобі підкидають за п’ятихвилинки ненависті проти опозиції…
— Жалюгідні гроші…
— Але тут можна нормально, прибутково співпрацювати. У вас з ним протилежні підходи до побудови спільноти, й буде дотепно, коли підвал кришуватиме горище.
Я домовився з ним за кількох небалакучих хлопців у бомберах та камуфльованих штанях. Він покликав чотирьох. «Слава Ісусу Христу! — Навіки слава!». Я познайомився з ними, проінструктував, і ми з Юрком, з деяким полегшенням, полишили підвал. Він сказав:
— Ти помітив, що дриль у підвалі Дяківського відповідає принципам єзуїтського навчання: «Надання важливої ролі риториці, техніці використання суспільства, а також естетичний вимір, який визначає все»? До речі, привітання — теж єзуїтське.
— Ну то й що?
— Нічого. Але трохи бентежить: єзуїти — Алькаїда Середньовіччя. Втім, збережімо вдячність до них за чудову освіту козацької сташини, а найпаче за єзуїтський стиль — бароко!
Весь цей час у Києві я жив у дівчини, з якою познайомився минулого року під час антиурядових заворушень. Тоді вона щоночі працювала круп’є в «Салюті», а вдень ходила на мітинги. Згодом, з «Салюту» її вигнали, й вона влаштувалася візажисткою у перукарню, яка мала огидну назву «Студія краси „Магія“», але не втрачала надії разом зі своєю подругою, яка мені подобалася більше, ніж вона, отримати від Сороса грант на моніторинг порушень свободи слова в Україні.
Наступного вечора після наших відвідин підвалу на Шевченківському провулку, Юрко зі своєю литвино-грузинкою завалився до нас у гості.
Я спитав, чи візьме він її з собою до Америки. Він відповів, що його настільки збуджує форма її черепа, що він запропонує їй руку й те, що дівчата помилково вважають серцем.
— Он твій Дяківський, — Юрко кивнув на екран телевізора. Я підсилив звук. У млявому ток-шоу (у записі) на державному телеканалі справді виступав Дяківський.
Здається, він не перевдягнувся, коли встав з дивана, на якому ми його лишили вчора. Він коментував новини з Афганістану:
— В тягу операції НАТО сталася видатна подія — наші друзі з Північного Альянсу звільнили Кабул від наших братів талібів. Можливо, цим буде започатковано нову добру традицію: відтепер щоосені з Кабулу виганятимуть талібів. Це як у нас посівна.
Ми спостерігаємо зародження нової, специфічно афганської галузі економіки, різновиду сільського господарства — боротьба з талібами. Це чи не єдине в них, що ще має попит у світі й що, на відміну від наркотиків, можна продавати легально.
Для Заходу це незабаром стане звичними обов’язковими видатками, подібно до витрат на розвідку корисних копалин, на боротьбу з озоновою діркою чи на збереження популяції китів.
Захід буде годувати борців з талібами, а ті годуватимуть Талібан, для підтримки бренду й для того, щоб ця економіка справді не перетворилася на війну, щоб талібів вистачило відступати хоча б ще років на двадцять.
За те, що це таки економіка, а не війна свідчить і чисельність втрат. В Україні шахтарів гине більше, ніж борців з Талібаном в Афганістані. У нас частіші виробничі травми, ніж у них поранення.
Юрко відвернувся від екрану й сказав:
— Ви у протифазі москалям. Десять років по українському телебаченню транслювали невиразні обличчя вітчизняних політиків. Особливо дратував контраст з телебаченням московії, яке демонструвало ціле сузір’я трагічних і комічних акторів — політичний театр, де навіть гардеробник виглядав генералом.
Нині українська політика дедалі менше нагадує поминки, а москалі з захватом повертаються до брежневізму.
— Як гадаєш, Дяківський реалізується в політиці? — спитав я. — Здається, для нього стиль важливіший за надої.
— У жодному разі. Він не трагік. Був такий актор Чехов, запросив Станіславського подивитися його в ролі Гамлета. Питає: ну як? Станіславський каже: ти не трагік. Розумієш, є комічні актори, драматичні, але найвищій клас — трагічні! Трагік пердне — стіни розваляться. А драматичний актор, навіть добрий, вистрілить з гармати — ніхто й не здригнеться.
У той спосіб, в який Дяківський прагне влізти до великої політики, треба бути трагіком.
Тим часом, безперспективний Дяківський продовжував з екрану:
— Не варто поспішати висловлювати співчуття афганським трудящим. Їхня економіка може виявитися ефективнішою за нашу. Конгрес США затвердив видатки на антитерористичну операцію в Афганістані — один мільярд доларів на місяць. Припустимо, що десь стільки ж разом витрачають всі інші члени антитерористичної коаліції. Ймовірно, з часом менші кошти йтимуть на бомбардування й дедалі більші — безпосередньо Північному альянсу. Бо на відміну від ракет «повітря-земля», північні моджахеди демонструють наочні успіхи, ті, що потрапляють у телевізор: футбольний матч у Кабулі, інколи навіть можуть показати жінку без паранджі.