Ну, біс із ним. Був щойно на Донбасі, у Фіми Звягільського. Приїздив Кучма зі своїм новим прем’єром Януковичем. Зібралися основні донецькі, Кучма каже: «Всім текіли!». Налили великі бокали, офіціант повідбивав ніжки, щоб не могли ставити, недопивши. Дівок привезли. Коротше, пили три дні.
Треба виступати на шахті імені Засядька. Зібрали шахтарів, Кучма — п’яний вдупель, мичить. Фіма бере мікрофона каже: «Ура! Нам дали фінансування! З того вам — дві п’ятиповерхівки. Президент укачався в літаку, говорити не може. Всім дякую».
Закінчив, і далі — ще два дні загулу! От скажи мені, чого наш народ такий нездалий, пасивний, аполітичний? Скільки він буде їх терпіти?
— А тобі навіщо революція? — здивувався я. — Ти ж он з Кучмою бухаєш.
— Не знаю… чи країну шкода, чи себе.
Тим часом ми вийшли з парку, перетнули бульвар і біля пам’ятника Грушевському побачили величезний натовп. Тисяч десять, не менше. З чого б це? Як для опозиції — щось забагато, для пропрезидентських — занадто весело.
Виявилося, що це вождь однієї з харизматичних сект Сандей Аделаджа вивів свою паству помолитися проти СНІДу й за Україну, ніби це геть зовсім не сумісні речі.
— Бачиш, — сказав співкамерник, — цей негр, родом з Нігерії, здатен вивести людей на вулицю більше, ніж уся опозиція. І він не платить своїм людям, вони самі несуть йому десятину. І як це пояснити?
Я відповів, що він, мабуть, талановитий проповідник та організатор. Але справа також у тому, що світ змінився. Людям нецікаво фанатіти заради реформ, виборів та партій. А заради Бога — цікаво. Люди переймаються останніми питаннями й не бажають відволікатися.
Партії швидко знелюднішають. Проте десятки тисяч киян є активістами різноманітних деномінацій. І мільйони в Україні.
За політиками не йдуть, бо політикам нема куди вести. Революційні війни у світі надихаються вже не Марксом, а Магометом…
— Мабуть, їх нерідко плутають, — блюзнірствував співкамерник, — обидва бородані, обидва містики, обидва містифікатори. Але ж цей підозрілий негр! Безбородий, безпонтовий! Погано знає усі мови, якими розмовляє. Як всі ці тисячі людей повірили йому?
— А він вкладається в християнську традицію — являти великі речі через підозрілих суб’єктів. Уявляєш, наскільки дико на вулицях Риму виглядав апостол Петро — брудний ізраїльтянин, який володарям світу, римлянам, навченим у риторичних школах, утаємниченим у найвибагливіших філософіях, та їхнім елінізованим римським юдеям, розповідав калічною латиною, що теслярі інколи воскресають?
АЛИЛУЯ! АЛИЛУЯ! — співав натовп. Мені було цікаво послухати Аделаджу, але співкамерник потягнув мене подалі. Я розповів йому, що кришую такий собі закритий статусний клуб й мені треба час від часу тягати туди якихось солідних номенклатурних персонажів, аби члени клубу відчували свою дотичність до суспільної еліти, вірили, що незабаром і їх пустять у телевізор. Тому мені потрібні його приятелі — Табачник, Черномирдін чи хтось з оцих донецьких, які зараз підтягуються у Київ за новим прем’єром. А ще мені потрібен той барига, якого я мав вкрасти, а він мені його так і не показав.
— Черномирдін — то для вас, мабуть, поки що зажирно, — відповів співкамерник, — а Табачника я вам відряджу. Він сам шукає, де б оце його хто послухав, потішити своє марнолюбство, повдавати авторитетність. У високі кабінети не допускають же ж.
А за баригу я саме хотів з тобою перебалакати. Гадаю, його не треба красти з-під хати. В нього є коханка. Київська. Інколи він приїздить до неї. Інколи — вона до нього. Там, біля вас, на Ворсклі є відпочинковий комплекс, дуже зручний для блядства, але й для вас, там можна все зробити інтимно, не заважаючи трудящим, не турбуючи мусарню. Вона, ця дівчина, мені маякне, коли вона з ним там буде.
— А звідки ти її знаєш? Вона не здасть?
— Не здасть. Я з нею живу.
— Ти бач, яка у вас мелодрама! Ти дуже влучно хочеш доповнити її кримінальною сюжетною лінією. Ускладнення змісту — принцип кожного серіалу.
— Це життя. Куди там серіалу…
— Добре, зробимо там. Зимова Ворскла, вечірній бордель, спільна коханка, Вовчик з торбою, дядько Петро з мотузком, голий барига — «й не врятує нечестя нечестивого»… а сніг, що тихо падає з темного неба, ховає їхні сліди.
— АЛИЛУЯ! АЛИЛУЯ! — долунало до нас від пам’ятника Грушевського.
«Лідер» підібрав мене на Арсенальній. Він уникав зустрічей зі мною в офісі чи в кабаках. Я сів поруч з ним на заднє сидіння «кабана», й ми повільно рушили в бік Лаври. Він своїм звичайним розслабленим, недбалим жестом простягнув мені тисячу доларів. Це за останній тиждень, як і було домовлено. Ми мовчали. Зупинилися внизу, за рестораном «Царське село». Водій та охоронець вийшли мерзнути на повітрі.