— Чому я за це нічого не знаю? Їдь забирай або шукай де хочеш.
Алла Іванівна чекала на мене вдома. Розказала, що була у гінеколога. Він порадив не зволікати з народженням дитини.
(Може, й гінеколога вкрасти? Підібрав момент! Завжди якась лажа, не дають зосередитися на роботі. Проте заспокоймося перед стартом. Зрештою, політ — це опановане падіння! Перемога — то перевершена поразка. Шлюб, хай навіть і цивільний — добровільне рабство).
— Чому ти мовчиш? — розсердилась вона.
Процес заспокоєння забрав півтори години. Коли нарешті ми відірвалися одне від одного, щоб віддихатися й лежали на скуйовдженому ліжку, взявшись за руки, я, уникаючи зайвих подробиць, розповідав їй за своїх нових київських друзів: «Днями пили чай з Юрком. Він багато згадував за старі часи. Люди того покоління вміють дивовижно говорити. Я слухав, відкривши рота, десь години дві. Коли я чую нинішніх, відчуваю майже фізичне страждання. Вони не мовлять, вони мляво вибльовують погано перетравлене їдло. Що робиться в тих шлунках і головах, подібних на шлунки?»
«З полудня — Глеваха, з півночі — Москва, поміж ними Київ, в Києві — тюрма», — мугикав собі під носа дядько Петро, і я згадав тезу Дяківського про те, що в поезії є більше філософії, ніж у філософії. Суть укранської політики в тому, що ми — МІЖ, і в нас є тюрма. Нафти й газу нема, а тюрма є.
Україна перебуває між колишньою Югославією, колишній президент якої сидить у тюрмі, й ерефією, колишній президент якої сидить на дачі. Ну, і що б ви робили на місці Кучми?
— Що б ти робив на місці Кучми? — спитав я в дядька Петра. Він відповів:
— В Україні достатню вагу для надання хоч яких гарантій має лише одна людина — Карлос Паскуаль (американський посол).
— Він не зможе балотуватися, — заперечив я.
— Й не треба. Навіщо нам президентські вибори, якщо вони вже відбулися у Сполучених Штатах? Карлос Паскуаль в якості наступника Леоніда Кучми задовольнить також і опозицію. Він уже нині виконує основну функцію принцепса — є верховним арбітром. Опозиція знає, що важіль, яким можна підважити режим — за межами України. Тому всі опозиційні заходи розраховані не стільки на нашого, скільки на західного телеглядача. Вважається нормальним скаржитися американським конгресменам на українських посадовців…
— Америка, — сказав я, — то універсальна держава. Вона необхідна. Звісно, приємніше було б скаржитися курфюрстам Священної Римської Імперії германської нації або маршалам наполеонівської Франції. Втім, в Америці більше справедливості, хоча й менше смаку. Коротше, якщо нас поставлять перед вибором — Москва чи Вашингтон, ми тисячу разів виберемо Вашингтон! Він дольче, бо далі. Ти знайшов пістолет?
— Є ще краще: обрізаний дробовик, курківка. Дуже зручно ховати під пальто.
(Ну чому в нас все через жопу?)
Підійшов Вовчик. Із заручником лишився його молодший брат Ченя. Вовчик зміг позичити вантажний мікоавтобус, яким нещодавно ми везли зі Львова польського гостя, й повісив крадені номери.
Зранку я встиг обсервувати відпочинковий комплекс на Ворсклі. В’їзд на територію закривав шлагбаум. Поруч з ним будка охорони.
— Треба в’язати охоронця, — запропонував Вовчик.
— А ще адміністратора, прибиральниць, водія бариги, якщо залишиться й не повернеться на ніч до міста, — заперечив я. — Ми цивілізовані люди в європейській країні, ми заплатимо гроші і в’їдемо легально.
Перед шостою зателефонував співкамерник й повідомив, що парочка розмістилася у крайньому будиночку праворуч. Все ж таки, яка курва та їхня спільна лярва! Гіршими за жінок можуть бути лише чоловіки, подібні на жінок.
Алла Іванівна телефоном орендувала один з сусідніх будиночків. Ми прочекали до дев’ятої, повантажилися до мікроавтобуса й поїхали. Попереду сиділи дядько Петро та Алла Іванівна, а ми з Вовчиком сховалися у багажному відділенні. Я тримав обрізаного дробовика до якого, щоправда, було лише три споряджені шротом набої. Вовчик прихопив молоток.
— Я зараз роблю собі дозвіл на пістолет, який стріляє гумою, — сказав Вовчик, — такі дозволяють купляти депутатам і журналістам. Придбав собі посвідчення журналіста. Ні, щоб дозволяти всім! Розводять корупцію… Кучму геть! Уже домовився — вставлю посилену поворотну пружину, можна буде стріляти переробленими набоями. Сам бачив: отаку дошку пробиває!
— Вовчик, — сказав я, — якби ти пожив у Києві, як я, й нахлебтався політичної опозиційної мудрості, ти б знав, що треба вимагати не дозволів для всіх на пістолети з гумовими кулями (носити такий пістолет принизливо), а скасування ганебних розділів кримінального кодексу, які зазначають відповідальність за «білу» зброю. Людина із «гумкою» — лох, людина з клинком — кабальєро.