Крім того ще у 1137 році Церква заборонила використання запалювальних сумішей у військовій справі й, до речі, прокляла арбалети. Ми, звісно, знехтували й цією церковною настановою, в результаті — війна зі шляхетної справи перетворилася на промисел свинопасів, яким лишається й донині.
— Ми заїхали на територію комплексу. Алла Іванівна заплатила менеджеру за ніч й разом з дядьком зачинилася в будиночку. Ми з Вовчиком причаїлися в мікроавтобусі. Розгледіти дядька Петра ні охорона, ні менеджер не могли: було темно. Поки менеджер відчиняла двері й супроводжувала Аллу Іванівну до «гніздечка», дядько Петро паркувався й копирсався в мікроавтобусі, нібито у пошуках телефону. Волосся Алли Іванівни було сховане під пухнасту шапку, підборіддя тонуло у товстому шарфі, вона надягала великі окуляри й зробила не властивий їй макіяж. Ми сподівалися, що згодом описати чи впізнати її — буде важко.
Потрібно було чекати, поки вщухне рух між будиночками. В багажному відділенні ставало дедалі холодніше. Ми з Вовчиком боялися рухатися, тому страшенно змерзли. За півгодини ніби все стало тихо, лише з найближчого вікна долинала музика. Якась огидна попса.
Якщо нам не вдасться спрацювати технічно — втрутиться отой, що на шлагбаумі, чи водій з охоронцем (ми так і не знаємо де вони, можливо, поруч), чи менеджер зателефонує до мусарні, доведеться стріляти, щоб прорватися. Спочатку, мабуть, у повітря? Холодно в цій бляшанці! Вовчик тремтить.
Я чогось згадав знайомого, який колекціонує старі потворні бляшані іграшкові машинки.
Він бачить дитячу машинку і розчулюється. Одразу рефлексує це почуття і подобається собі в ньому. Потім помічає своє задоволення і соромиться його. В другій і третій дії він мислить і відчуває себе ззовні, як іншого.
Якщо за особистість ми достеменно знаємо лише те, що вона суб’єкт, то ось їх уже троє за секунду. В кожній голові спільнота. Особистість побудована як спільнота. Це важливо пам’ятати, коли здійснюєш сеанс психоаналізу чи допит.
Я змерз так, що, певне, не зможу нормально в’язати баригу. Аж раптом дядько Петро відкрив водійські дверцята. Я не помітив, як він підійшов. «Умикай пічку на повну», — прошепотів я. Автобус завівся. Вахтер не висунувся з будки, мабуть, дивився там телевізор чи дрімав. Дядько під’їхав до крайнього будиночку праворуч. Ми вилізли. Алла Іванівна стукала в двері. «Це Лена, менеджер», — відповіла вона на питання з середини, яке я не почув. Вовчик притулився до дверей. Я відтягнув Аллу Іванівну й витяг дробовика з-під куртки. Двері прочинилися, ми ввалилися всередину. Вовчик схопив баригу за комір халата й повалив на підлогу. Я примудрився двічі вдарити того ногою у сонячне сплетіння, щоб він не зміг закричати. Краєм ока помітив лярву, замотану в простирадло, вона забігла у спальню. Барига мичав. Вовчик вправно тиснув коліном йому на голову й робив больовий ліктя, той смикав ногами. Я дістав з кишені скотч (пальці майже не слухалися) й кілька секунд зубами віддирав стрічку. Тоді знову вдарив його, засунув губку, яку не забув прихопити з дому, йому до рота й замотав скотчем голову, потім руки за спиною. Я підібрав дробовик, зайшов до спальні й наказав лярві одягтися. «Я нікуди не піду», — сказала вона. «У тебе хвилина!» — проревів я якомога зліше й ткнув її люфою. «Де машина, на якій ви приїхали?» — «З водієм повернулася до міста». От і добре. Я помітив, що Алла Іванівна допетрала прикрити двері. За кілька хвилин Вовчик заштовхав баригу до мікроавтобуса. Я зібрав їхні речі, перевірив, щоб нічого не лишилося, схопив лярву за руку й теж примостився з нею в багажному відділенні. Алла Іванівна знову сіла наперед й ми виїхали до шлагбауму. «Ви вже їдете?» — здивувався вахтер. «Зателефонували, що квартиру затопило, — відповіла Алла Іванівна, — ми, може, ще повернемося пізніше».
До Різдва ми встигли витягти з бариги шістдесят тисяч доларів готівкою та 2,6 мільйона гривень з банківських рахунків. Після того банк щось запідозрив й став зволікати.
Я зібрався до Києва, аби порадитися щодо цієї несправедливості зі співкамерником, але спочатку мав зустрітися з дядьком Петром та Вовчиком у кав’ярні Алли Іванівни.
Дядько Петро вже був на місці.
— Слухай, — сказав він, — коли витягнемо решту грошей, треба буде проштовхнути тебе в депутати.
— Полиш, — розсміявся я, — пролетарій інакше, як з бомбою до парламенту не зайде.
— Є такий собі Цибульський у Юлі в партії. Він у неї по газових справах, довірена особа. Співкамерник знає його ще краще, ніж я. Треба щоб він домовився тобі за місце у списку. Через нього. Гадаю, тисяч за п’ятсот доларів Цибульському, але не купляти місце, як інші, а ти ніби будеш від народу, як активіст з провінції.