За всіма підрахунками, терористичні акти 11 березня коштували їхнім організаторам менше одного мільйона доларів. Жертвами стали більше п’яти тисяч людей. Себто, вбивство кожного обійшлося у 200 доларів. Це дуже дешево, навіть за українськими розцінками.
Я навмисно наступаю на горло власним почуттям, абстрагуюся від людського болю, сліз, страждань, від розпачу і гніву, від усього того, що є правдою, на відміну від цифр, які завжди — трохи брехня. Бо крізь сльози я прагну бачити майбуття.
Отже, якщо найбагатша країна світу воює з найбіднішою, хто переможе? Відповідь відома всім, окрім нас, американців — найбідніша!
А ось інша статистика. Після вбивства палестинцями ізраїльського міністра туризму, Ізраїль ввів танки на «території». За два дні були заарештовані п’ятсот активістів палестинських організацій та вбиті майже всі причетні до замаху. Я вчора пив каву з ізраїльським культурним аташе, він каже, ніби за цей час по танках та блок-постах палестинцями було випущено близько мільйона набоїв. Результат — один поранений ізраїльський солдат. Найбільш марнотратне витрачання набоїв від часу винайдення пороху.
Ось вам розірваність палестинської національної душі: вони бояться підійти на прицільну відстань, проте не бояться обв’язатися тротилом й підірватися на автобусній зупинці.
— Так буває. От італійці такі самі: погані солдати, але добрі терористи. Найкраща диверсійна група Другої Світової — десята флотилія МАС.
Я висадив його біля терміналу «В» й навіть трохи засумував. Він дотепний.
— Будь обережніший, у своїй Америці. У вас там Алькаїда, латиноси, Шварцнегер, фастфуд…
— Життя — таки дивна штука. Ми прагнемо впіймати його сутність, наперед знаючи, що помилка є єдиним інструментом пізнання, — сказав він, узяв наплечник й пішов до скляних дверей аеропорту — худа фігура, жовті чоботи, сива голова.
Співкамерника я надибав лише під вечір, у нього в офісі, й мав з ним тривалу напружену бесіду про сенс буття (про гроші).
Отримати з поляка п’ятсот тисяч за картину, яку він втратив, було нереально, навіть якщо загрожувати вбивством його брата. Він би не залишив брата заручником, якби заради нього був готовий на подвиг. Будемо тиснути, луканеться до мусарні. Тоді скільки? Сто п’ятдесят? Сто?
Пред’явити співкамернику, бо він привів поляків? Варто, але словесно не залякаємо. Впреться. Вкрасти і його? Тоді напевне нічого не отримаємо з поляка. До того ж, окрім співкамерника, ніхто не вирішить проблему з банком, який притримує гроші вкраденого бариги. Якщо цю проблему взагалі можна вирішити. (Співкамерник каже, що можна), Краще спробувати отримати з нього при подальшому розподілі. Тримати ще й третього заручника? Й з двома стрьомно. Я, курва, сплю погано, все думаю, тільки б Вовчик не забухав, десь не прохопився, тільки б дядько блядям не похвалився! А як далі будуть невдачі? Робити три трупи? За три жалюгідні копійки? А далі все життя ходити під пожиттєвим? Підарастичне суспільство відчуження. От саме така хуйня і називається екзистенціальним вакуумом. Співкамерник умовляє: «Ти тільки не роби дурниць». А може, навернути його стільцем? Я ще не зізнавався собі, але вже знав, що я їх не уб’ю. Й від цього на душі було як ніколи гидотно.
— От на фіга ці твої співкамерники та друзі твоїх співкамерників такі потвори? — спитав я дядька Петра, коли телефонував йому ввечері.
— А тому, — відповів він, — що життя — це шлях втрат і розчарувань.
— Завтра москальське посольство влаштовує прийом з якоїсь там нагоди. Хочеш піти? — запропонував співкамерник. Це він вирішив кинути цукерку на мій шлях втрат і розчарувань. Знав, що я тащуся з політики. — Там буде все наше начальство. Познайомлю тебе з послом, з Черномирдіним. (Співкамерник не міг приховати пієтету перед Газпромом).
Я сказав:
— Добре, підем. А американський посол не влаштовує прийомів? А ще я хочу бути депутатом. Бути розчарованим у людстві державним службовцем першого рангу — значно стильніше, ніж бути розчарованим у людстві членом вуличного гуртка юних аматорів амфетаміну.
Мені зовсім не хотілося лишатися наодинці з власною депресією. Але я не пішов до нічного клубу знімати дівок. Навіть серед шльондр бува зустрічаєш жінку вишуканої, ледь не шляхетної зовнішності. А відкриє рота — відразу чутно, що з Троєщини. Юрко, який летить нині над Атлантичним океаном, має рацію: те, що ми бачимо, сильно залежить від того, що чуємо. Мені не хотілося цим вечором трахати Троєщину, і я пішов нижче — у підвал Дяківського.
Дяківський проповідував своїм маргіналам. Їх зібралося чоловік з двадцять п’ять — не було чим дихати. Я сів на задню лавку, прихилився до якоїсь труби й став слухати. Добра проповідь — саме те, що мені було потрібно. Я подумав, що тепер розумію, як нещасні потрапляють у секти.