Тим часом Дяківський повчав:
— Люди поділяються на дві категорії: на тих, хто краде, й тих, хто не краде. Своєю чергою другі поділяються також на дві категорії: одні не крадуть із принципу, інші — з переляку. Так ось, останні не мають права засуджувати тих, хто краде.
Ви гадаєте, що це про Юлю? Ні — це про феодалізм. Якби проти короля повстав феодал, то король відрубав би йому голову. Чесно — за повстання, а не за контрабанду сибірського газу, хабар і фінансові трансфери. Судили б пишно, стратили б урочисто. З висловленням клієнту належної поваги. Кат у червоному, а жертва в білому.
Присутні пишаються своїм королем і розчулені мужністю жертви.
При ідеальній демократії розправу здійснюють люди, які пішли у судді чи прокурори, бо боялися красти. При реальній — ведуть слідство й виголошують вироки подільники підсудних.
Феодали знали, що «здійнявши меча на свого государя, належить відкинути піхви якнайдалі». Демократи пруть на президента не з мечем, а зі столом переговорів.
Я розумію доцільність компромісів між владою та наркомарксистами Колумбії. Там громадянська війна, гинуть споживачі, недовиробництво кокаїну — страждає економіка. Але ж, у нас все не виходить за рамки балету. Пройшлися зо два рази Хрещатиком, трохи поштовхалися з міліцією (після футболу сутички сильніші) і всі вже волають за необхідність подолання суспільної кризи. Балет тільки-но розпочався, а вони вже вимагають примирення батьків Ромео з батьками Джульєти. А що ж тоді танцювати?
Я люблю феодалізм тому, що він чесний і веселий. Щоправда, теж не без недоліків. І саме недоліки були успадковані демократією.
Наші феодали ніколи не вміли розібратися між собою без татарів, а ми сьогодні не в стані розібратися без американців.
Час повертатися додому, до феодального затишку, до роботящих селян, шляхетних сеньйорів, прекрасних дам.
Всі наші уявлення про гідне і прекрасне в позах та стосунках гніздяться у феодалізмі. Там наше серце, а розум оперує масами, класами та соціальними групами. Це змова соціологів.
Вони досліджують те, чого нема — громадську думку. «А що нам скаже громадська думка?». А що нам скаже Дельфійський оракул? Тисячу років жерці приховували від греків, що Піфія померла. Соціологи хочуть не менше часу приховувати смерть громадської думки.
Якщо весь цей кіпіш не «повстання мас», а з’ясування стосунків у середині вузького кола негідників, які дедалі більше відчувають себе сеньйорами та васалами, панами та підпанками, то для чого все це демократичне лушпиння? Покажіть нам герби і турніри. Заберіть політтехнологів, подайте герольдів. Не треба депутатів, дайте лицарів і принцес!
Прийом москальського посла виглядав саме так, як уявляють Московію американські туристи до того, як туди потраплять: ікра, балалаєчники, водка, якісь дівки в кокошниках, що підносять рюмки, й Черномирдін добряче напідпитку. Раніше я гадав, що дипломати, навіть москальські, на офіційних заходах собі такого не дозволяють. Хоча він тримався мужньо.
Були всі провладні телевізійні персонажі й більшість опозиційних.
Коли я набирав собі тарілку наїдків (там було що попоїсти), через стіл побачив «лідера».
— А ви що тут робите? — гукнув я до нього. — Що ловите?
— Нічого, — відповів він. — Просто безкорисливо люблю Росію, особливо Карачаєво-Черкесію та голанську колекцію Ермітажу.
При слові «голанське» мене пересмикнуло. Як відчуває, падло.
Співкамерник махав мені рукою з глибини зали. Коли я підійшов, він познайомив мене з дідусем, подібним до майстра цеху заводу будівельних матеріалів. Коштовний костюм, але все одно сидів неоковирно, як на трудовій інтелігенції. «Це Цибульський», — сказав співкамерник й представив мене йому, як отамана провінційних малоліток у нашій області, потенційного постачальника спостерігачів на виборчі дільниці, фаната Юлі, «може бути обличчям української молоді у вашому списку, подумайте!».
— За списки у нас думає Турчинов, — сказав Цибульський, — он він розмовляє з Мітрофановим. Але я йому скажу за вас. Він організовує партійну молодіжку для захисту результатів виборів.
Тут Черномирдін підійшов до мікрофону й виголосив промову за слов’янську єдність, за те що ми один народ, а з американцями ми різні народи.
— Що він каже? — перепитав Цибульський. Певне, недочував. У залі ніхто й не думав замовкнути.