— Пропагує гасло слов’янської єдності, — сказав я йому у вухо. — Це гасло є сильним своєю універсальністю, його можна підняти над будь-якою брамою, крізь яку нас женуть до казарми, цвинтаря чи тюрми.
— А-а, — протягнув Цибульський і відійшов.
— Ти тримайся за нього, — порадив співкамерник, — він дуже близький до Юлі, а Турчинов — нерпа. Коли Цибульського закрили, Юля пішла до Генеральної прокуратури його визволяти. А її не пускає охорона. Вона в розкішній довжелезний шубі, як завжди, на високих підборах. Так вона нахиляється, бере шматок цеглини й з усієї дурі кидає в скляні двері прокуратури! Шахрайка, але велика людина!
— А що в ній великого?
— Тобі це важко зрозуміти. Кожному з нас, якою би брутальною потворою він не був, для того, щоб вчинити підлість, потрібне, бодай мінімальне, душевне зусилля. Треба пояснити собі необхідність зради: я кидаю його, бо він сам мудак або він мабуть хотів кинути мене, абощо. А Юля такого душевного зусилля не потребує геть зовсім! Вона навіть не розуміє, що тут такого. Голови? Ну звісно ж існують аби по них ходити. Це як бокс. Великий боксер відрізняється від доброго лише долею секунди. Йому на долю секунди менше часу потрібно, щоб зреагувати. Юля не рефлексує, отже не послаблюється. А ми, посполиті, що б там собі не фантазували, якими б рішучими чи жорстокими себе не уявляли, у кожному своєму душевному мікрорусі відстаємо на долю секунди, отже…
Тут він побачив когось із топ-менеджерів Газпрому й миттєво, не витративши й долі секунди на завершення фрази, побіг до нього.
А я пішов до фуршетного столу вхопити якогось расстєгая чи ікри, якщо не всю зжерли. Там бородатий фактурний москаль навішував двом депутатам-соціалістам за євразійську ментальність. Але якийсь чинуша (чи то з Нафтогазу, чи то МЗС) вихопив у мене з-під носа останню канапку з ікрою.
— Блядь, — сказав я йому, — у вас виразна євразійська ментальність.
— Я тут скрізь чую слово «євразійство», — сказав він і потягся за рюмкою. — Що воно таке? Не розумію. (Щира людина, простий роботяга бланків, трудар прес-пап’є. Не боїться зізнатися, що не знається на моді). Я випив з ним і просвітив його: Кажуть «євразійське», щоб не казати — татаро-монгольське. Великий степ — специфічний базовий ландшафт, вісь усього євразійського. Або скорше навіть не вісь, а труба, якою народи перетікають з Азії до Європи. А колись і навпаки. Архетип труби — дуже важливий для москалів.
Чинуша нічого не второпав. Певне, таки служить у МЗС, а не в Нафтогазі.
Раптом, броунівський рух у залі отримав полюс. Усі повернулися в один бік.
— Що там? — гукнув я «лідеру», якого помітив неподалік.
— Ющенко прийшов, — відповів він.
Ми підступили ближче. Ющенко розціловувався з Черномирдіним. Навколо них накопичувалися «шістки» й спраглі за променями слави. «Лідер» з кислою міною сказав: «Преса та опозиція всерйоз заходилися любити Ющенка, якого не існує в природі, бо існуючого любити неможливо. Наче козак, який закохався у мертву дівчину-русалку, аби знайти собі загибель».
Ми зрозуміли, що не проштовхнемося до нього й відійшли до вікна. «Лідер» продовжував: «Я провіщую філософію, а в них тут торжествує мистецтво. Сучасне. Постмодернізм. Естетика абсурду. Вчора мєнти пікетували Верховну Раду. Охорону здійснювали хто б ви думали? Теж мєнти! Тут невидимий режисер Всесвіту не дотягнув. Для довершеності абсурдистського кадру підтримувати правопорядок мали б опозиціонери в балаклавах з цеглинами та пляшками бензину в руках.
Уже кажуть, що труп Гонгадзе — не Гонгадзе. Тоді де Гонгадзе, з якого все почалося? Ночами літає над містом, як у малоросійському циклі Гоголя? Як недоречно було називати революційний комітет „За правду“, коли все перетворюється на легенду».
— До речі, — зауважив я (мені подобаються химерні словесні побудови, які поетизують побутове) — Гоголь був містиком і романтиком у Миргороді й вечорами поблизу Диканьки. А в Петербурзі — лише сатириком. Красиві персонажі в його полтавських оповіданнях. А в петербурзьких — лише один позитивний герой, та й той Акакій Акакійович.
— Є суттєва відмінність: наша дріб’язкова доба буде мірятися долями дрібних людців. Колись Гоголь обсмоктував маленьку людину в жалюгідних обставинах. Ми спостерігаємо маленьких людей в історичних обставинах, на чолі держав і народів. Хто б ЦЕ описав? Уявіть Чічікова в сільській церкві, вночі. Перед ним бісівщина і Вій каже: «Підніміть мені повіки!». Хто помре — Чичиков від жаху абсурду чи Вій від чиновницького скепсису?
Збіговисько Черномирдіна я полишав разом із Цибульським. Він ще встиг познайомити мене з Турчиновим (керівником Юліної фракції у Верховній Раді).