— Воно змусило мене замислитися, — відповів я, намагаючись якомога відданіше дивитися йому в очі.
— Пам’ятайте, що Ісус любить вас, — сказав він. — Післязавтра на десяту тридцять зайдіть до нас в офіс на майдані Лесі Українки. Як там вас звуть? Я попереджу охорону.
Цей негідник змусив мене сьогодні дві години слухати всю цю маячню лише для того, щоб запросити мене слухати маячню післязавтра? Чи не занадто великі жертви я приношу на вівтар своєї політичної кар’єри, яка ще навіть не почалася?
У розпачі я пішов на Шевченківський провулок до Дяківського, благо, він був наш православний брат.
У підвал мене не пустили одразу, попросили кілька хвилин зачекати. Здається, там когось били. Я з цікавістю прислухався до звуків, які долунали з-за дверей. Вони прочинилися так, щоб не можна було зазирнути, спиною вперед виліз Дяківський й запропонував випити кави у кав’ярні неподалік. Він явно не хотів, щоб я заглядав усередину.
Ми замовили тістечок і кави й усілися за столик у кутку. Я розповів йому за Цибульського, Турчинова, молитовні збори та своє бажання протиснутися в депутати за скромні гроші. З особливою цікавістю він слухав про Турчинова-проповідника. Він розсміявся і сказав:
— Найбільш успішна харизматична секта в Києві — «Посольство Боже» негра Аделаджі.
Я зауважив, що нещодавно бачив вихід у люди цієї секти біля пам’ятника Грушевському.
— Я подумував за аналогією назвати наш підвал Консульством Божим, — продовжував Дяківський. Це, з одного боку, скромніше, ніж посольство, а з іншого можна поексперементувати з консульським збором.
Проблему можуть становити дипломатичні паспорти, бо ми представляємо невизнану Державу, до того ж монархічну — Царство Небесне.
Звісно, доведеться впровадити посаду єпископа зовнішніх справ. Бо у пострадянському Православ’ї переважно наявні єпископи внутрішніх справ або єпископи держбезпеки.
Можливо нинішня економічна криза відкриє для християн також і можливість створення незалежної податкової інспекції. Або хоча б окремих «бандпарафій», назвемо це так.
Щодо Турчинова, то для сучасних єресіархів він лише «попутник», як називали більшовики лівих есерів. Його секта для нього хоббі. Тому вона не розростеться.
— Мене цікавить його партія, а не секта (хоч етимологічно — це те саме). До віровідступника я ще не доріс, а в зрадники інтересів народу та демократичних принципів із задоволенням побалотувався б.
— Тоді не філософствуй при ньому. Вдавай ініціативного дурня. Володарі парламентських партій та їхні мажордоми допускають у партійні списки три такі різновиди: по-перше, бариг, які заплатять за свої місця, по-друге, артистів, футболістів з політтехнологічною метою, або, в крайньому разі, самих політтехнологів, по-третє — солдатів партії, від яких очікується собача відданість й відсутність мізків.
Турчинов має бути впевнений, що ти за його командою кинешся блокувати парламентську трибуну, що ти вб’єш заради нього, а головне, заради нього покінчиш самогубством.
Вірних людей обмаль. Усі політики — потенційні зрадники, тому хворобливо потребують твоєї вірності.
Я колись працював із ним, коли з-під президентського дивану виліз майор охорони й став торгувати записами конфіденційних розмов свого патрона. Ми допомагали розкачувати бунт. Було цікаво, крім того, Турчинов підкидав нам гроші. Проте крім грошей, нам потрібна була слава. На цьому ми й розійшлися. Він гадав, що мною можна керувати й помилився.
Я сказав йому: ми можемо іноді й покондотьєрствувати, зрештою, українці колись формувалися як нація найманців, але є один нюанс: скромних кондотьєрів не буває. Якщо я ризикую, теж хочу брати участь у політиці. Коротше, не кажи йому, що ми знайомі. Може, візьме тебе постачальником тюремного м’яса.
Але краще спробуй влаштуватися до нігерійця Аделаджі. Звідти легше стартувати в політику.
У середині тижня я повернувся з Києва додому. Увечері прийшли Вовчик та дядько Петро. Втрьох ми сиділи на кухні. Четвертим був штоф яванського рому. Вовчик перебував у резонансі з ландшафтом, тому ром йому не подобався, лише горілка, але в мене було бажання напитися.
Я сказав їм, що охуївший поляк не хоче давати за брата більше, ніж тридцять тисяч євро. Очі Вовчика налилися кров’ю, а дядько сказав: