— Навіщо нам цей чеченський бізнес? Треба красти картини, а не людей, вони компактніші й більше коштують. Хто міг би купити картинну галерею?
— Яку?
— Нашу, обласну.
— Не сідай більше в тюрму, остаточно збожеволієш. Украсти картинну галерею здатен лише директор картинної галереї. Або міністр культури. Або голова секретаріату президента. Лише поважний член суспільства, а не маргінал.
Я був цілком згоден з цією доброю людиною. До провалів найчастіше призводить гординя, а також схильність до решти смертних гріхів. Злодій має бути ліпшим християнином, ніж філістер, якщо не хоче, щоб останній зловив його. До речі, вчора я не сходив до церкви й останнім часом часто забуваю молитися перед їжею, це не добре, якщо плануєш брати заручника.
— Утім, — продовжував співкамерник, — у мене є один поляк, а в нього є тямущі англійці, які працюють з Сотбі. Можна штовхнути через них.
— Викликай свого поляка, — сказав дядько Петро.
— І покажи свого баригу, — сказав я.
— Я дам фото.
— По фото сам будеш красти. Завжди потрібна людина-палець.
Він був незадоволений (одне діло — наводка, завжди можна сказати, що просто, без умислу, теліпав язиком, інша справа — організація), але я наполягав, і ми домовилися на ранок післязавтра під’їхати разом під будинок бариги, щоб побачити його, а також машину та водія перед тим, як вони вирушать до офісу.
Коли співкамерник нарешті пішов, я зізнався дядькові Петру, що той мені сподобався: розумна й перспективна людина, з ним можна робити гроші.
— Давай і його посадимо до льоху! Навіщо віддавати йому половину?
— У тебе патерни типового українця, — суворо сказав дядько. — Коли зустрічаєш талановитого співвітчизника, одразу прагнеш його прикопати. Проблема України — не в дефіциті колоритних персонажів, але у відсутності публіки, яка готова ними захоплюватися (це він не стільки за співкамерника, скільки за себе).
Наша земля завжди була родючою на таланти. У XX столітті вихідцями з Правобережжя Дніпра було утворено щонайменше дві держави: Радянський Союз та Ізраїль. Без українських імен не були б настільки яскравими такі досягнення людства, як літакобудування, анархія, симфонічний авангард, корупція та кінематограф.
П’ятсот років Україна віддає світові вроду і двісті років — таланти. По-перше, тому що у нас цього — перевиробництво, а по-друге, тому що немає внутрішнього споживача. Публіки немає. Нам не вистачає талановитого натовпу.
— Натовп — це скільки? — поцікавився я. Але він проігнорував питання й продовжував співати:
— Коли який-небудь француз раптом зіткнеться з чим-небудь талановитим французьким, він розкаже про це ще сотні друзів і знайомих. І вони будуть довго обговорювати це з притаманною французам екзальтацією та підвищеною моторикою. Так формується споживач і суспільна потреба на талановите. Коли українець зіткнеться з чим-небудь геніальним українським, він не розкаже нікому. У мовчанні він поховає майбутнє власної культури. Чого нам насправді не вистачає — так це розмов у партері.
З культурологічного погляду, бути нацією — це насамперед бути публікою. А бути публікою — це аплодувати, або свистіти — тобто гучно висловлювати своє захоплення або обурення. Я завжди так роблю. У вас із собою театральний бінокль, програмка та лібрето, але найважливіше — жваве обговорення в антракті. Який костюм! Який голос! Яке па!
(Я показав офіціантці, щоб ще принесла кави.)
Опера стає видатним культурним явищем не тоді, коли вона добре написана, а лише після того, як ми влаштували їй бурхливу овацію. Щоб стати великим тенором — голосу мало. Треба, щоб ложі та гальорка були заповнені людьми, здатними заплакати від розчулення, коли вони почують його!
Мене зрештою роздратував його пафос, і я сказав:
— До речі, за французів. У французькому кримінальному кодексі нема поняття «пограбування». Натомість є «кваліфікована крадіжка». У тебе та й у твоїх злобних рекетирів з буремних дев’яностих замість пограбунку «обтяжене жебрацтво». Повір моєму досвіду, вкрасти баригу — і безпечніше, і технологічніше, ніж просто лякати його. Він завжди буде більше сподіватися на мусорів, ніж боятися тебе.
О дев’ятій вечора ми зустрілися з новою дядьковою пасією Оленою та її некрасивою подругою Наталкою у клубі «Рів’єра». Музика «техно» неприємно била молотком у моє тім’я, але дівчат вона збуджувала. Наталка була без каблучки, мабуть, боялася надягати в такі місця. Тому довелося діяти за запасним планом. Її адресу ще вчора вночі дядько вивідав в Олени. З’ясувалося, що мешкає вона в приватному секторі. Сама.