І я поїхав до співкамерника у Київ.
Київ — дивний. У більшості міст — найцікавіше у центрі, у Києві все найкраще будувалося скраю. Софійський собор збудований за межами тодішньої міської стіни. Зрозуміло, і Лавра. Згодом печерські круглі равеліни, Лисогірська земляна фортеця (Дяківський стверджує, що Україна володіє найбільшими у світі запасами Тотлебена). Найголовніше в мистецтві фортифікації — знайти місце, на яке ніколи нікому не спаде на думку нападати, й якомога краще укріпити його.
Я вперше зустрічався зі співкамерником у його новому офісі, який він облаштував теж скраю — на Харківському масиві. Щоб легше було тікати?
Кілька хвилин мені довелося почекати у приймальні (тепер у нього була приймальня. На чомусь він піднявся). Я залицявся до грудастої довгоногої секретарші, коли з дверей кабінету вийшов худий, сутулий чоловік з вусами, трохи подібний на редактора глянцевого журналу, а трохи — на каталу. Він галантно поцілував ручку секретарші й зиркнув на мене. Я зайшов до співкамерника, але він сидів не за офісним столом, а на дивані, в іншому кінці кабінету, біля низького столика на якому стояли чашечки з-під кави та цукерниця. Я усівся на крісло поруч. Він помовчав у задумі й, підвівши очі на мене, сказав: «Знаєш, для мене „героєм нашого часу“ (так ми писали у шкільних творах) є не Ющенко, не Кучма, не Янукович, а мій колишній приятель Петя, з яким ти, певне, зустрівся, коли заходив. Я хотів би оспівати його в поемі, хоча він, на жаль, все ще живий. Окрім того, я не вмію римувати».
— Прикро, що ти не сказав раніше, я б з ним сфотографувався.
— Цей Петя народився в Одесі і працював на заводі. Він пив, але згодом покинув цю прикру звичку. У 1986 році він був ліквідатором наслідків аварії атомної станції в Чорнобилі, а після цього лежав у Київському центрі радіаційної терапії. В їдальні він украв ящик алюмінієвих ложок і ще десь — кілька кілометрів простроченої кіноплівки. Далі вони всією палатою різали цю кіноплівку хірургічними ножицями на квадратики і клеїли їх на ложки. Прямо під лікарнею Петя продавав їх як дозиметри. Буцімто, якщо їсти цією ложкою і плівка червоніє, то нукліотидів забагато. Попит був добрий.
У часи перестройки Петя примудрився зробитися власкором «Комсомольської правди» по Україні, Білорусії та Молдавії. А в 1992 році — потрапив на Придністровську війну. Там його зо два рази ледь не розстріляли козаки. Їм здалося, що він — молдавський шпигун. Коли ватажки сепаратистської республіки Смирнов з Маракуцею їздили до Москви через Одесу, то зупинялися на квартирі Петі, біля оперного театру. Через цю квартиру йшов добрий відсоток контрабанди зброї, й під всіма диванами були напхані автомати й цинки з патронами.
Наступного року Петя випадково став одним з засновників партії «Громада», разом з колишніми комсомольцями Табачником і Турчиновим. Цього ж року Кучма став прем’єром і, Петя потрапив до Кабміну. Очолив новостворене управління інформації та аналізу. Кабінет — навпроти кабінета тодішнього міністра Кабінету міністрів Пустовойтенка.
Нахабний Петя на всі сто користувався урядовим зв’язком. Улюбленою розвагою було демонструвати знайомим свої можливості, викликаючи до себе на килим, скажімо, голову служби безпеки. І той приїздив.
Перші дні роботи в Кабміні Петя ще не мав службової квартири. Кілька днів він ночував на залізничному вокзалі, прасував костюм у туалеті і їхав на таксі на роботу. Минув тиждень. Він узяв двох найбрудніших вокзальних повій і провів їх до свого кабінету, через бюро перепусток, через охорону, через усі коридори, повз обалділу секретарку. Він закрився з ними, посадив на диван, попросив нічого не торкатися, ввімкнув радіо… Й так вони мовчки просиділи сорок хвилин. Потім він вивів їх знову через усі коридори. Всі колеги зрозуміли, що шукати компромат на цю потвору безсенсово. Він кончений.
Кожного ранку, коли Кучма приїздив на роботу, у внутрішньому дворі Кабміну його зустрічав Петя, брав під ліктик, й вони півгодини гуляли, і Петя розповідав останні плітки. «Хмари збираються на Банковій (в Секретаріаті президента)…» і хто що злоумишляє, і на доказ давав слухати касети на диктофоні, на яких, крім тріску, нічого не було чути.
Щастя тривало недовго. Кучму відправили у відставку. Якось Пустовойтенко, який залишився виконувати обов’язки прем’єра, з’їздив на Банкову, а повернувшись зібрав найближчих соратників (був і Петя). Розмовляли, як завжди, при ввімкненому радіо (у всіх була паранойя). «А знаєте, — сказав Пустовойтенко, — Президент виявився не такою потворою як ми всі думали. Ми щойно говорили і він сказав мені: працюй, головне збережи команду».