— Не кидати ж його, — зітхнув дядько, — якщо буде сам, наробить дурниць.
— Удвох ви їх зробите вдвічі більше.
— Може й так. Окрім того, справді шкода грошей. Певне, Бог мав причину закласти до природи людини шал збагачення. Проглядаю статті Бінсвангера. Він і всі його подільники — екзистенціалісти — невиразно визначають екзистенцію, як «буття у світі». Насправді екзистенція — специфічно людське буття — це буття навколо грошей. Або буття у зв’язку з грошима, надмірними чи відсутніми. Навіть у Євангелії присутні монетарні метафори, лихварські притчи.
— Бог позичає, але Він не лихвар, — заперечив я. — Гроші і прагнення до грошей створив диявол, коли йому набридло винаходити нові спокуси і пороки. Він дав людям гроші, аби ті самі винаходили дедалі екзотичніші гріхи і купували їх. Гроші притаманні буттю, бо людині іманентна гріховність.
— Ти знижуєш рівень осмислення теми. Менше з тим, інколи я думаю, що ринкові стосунки є у загробному житті, якщо повірити в нього.
— Звісно є! Фінансові страждання, поза сумнівом, існують у пеклі, вони полягають у тому, що грішникам не повертають депозитів.
Утім, у мені теж, як і у Вовчику, спалахував гнів, коли я думав за підлість цих банківських потвор. Певне, просікли, що можна не віддавати, що ми беззаявні. Їх таки треба було покарати.
Вовчик підтягнув до справи двох братів Калініченків та мого сусіда Вітю, який нещодавно повернувся з армії. Вітя був у нього за водія. Він страшенно пишався коли сидів за кермом вовчикової «Ауді», щойно пригнаної з Німеччини. Калініченки були дурнуваті й взагалі не мали гальм. Баклани.
На общакові гроші Вовчик примудрився придбати два АКМС та ПМ. У Калініченків був ППС. Ще був наш старий, сяк-так поремонтований ТТ та обрізаний дробовик.
Москалі мають енергоносії, проте в Україні — найбільші в СНГ, практично невичерпні, запаси застарілої зброї. Скажімо, кількість пістолетів ТТ на складах обчислюється не штуками, не ящиками, а «вагонними нормами». Велика кількість набоїв, якими треба буде виплачувати соціальну допомогу безробітним, коли гроші остаточно знеціняться.
Єдине, що мене турбує — це повна відсутність сумління в ділків нелегального ринку зброї. Ті самі ТТ мали б коштувати п’ять-шість доларів штука в роздріб, а штовхають їх за ціною від 600 до 1000 доларів. Така кричуща несправедливість від того, що весь цей ринок кришується ментами.
Зброя — це ресурс, корисна копалина (вона і зберігається під землею, у соляних шахтах), вона не має жодного прямого відношення до насильства, принаймні не більше, ніж сільськогосподарські знаряддя. У Камбоджі, коли трудящі робили антиноменклатурну революцію, вони не потребували зброї, розбивали чиновникам голови мотиками. Головне — не наявність засобів, а готовність, істинний дзен.
Дядько двічі зустрічався з «джерелом» і з його слів намалював план приміщень та систему охорони. Все вже було готове, але я відтягував скільки міг. Нарешті Вовчику це набридло, він прихопив з собою дядька, вони накупили якогось дорогого бухла й у середу ввечері завітали до мене.
Вовчик сказав, що дуже докладно розмовляв з баригою-заручником, навіть відрізав йому вухо, й дійшов висновку, що він не мутить, уся причина в банку.
Вони переконували мене, що треба все зробити вранці, а я не мав аргументів заперечувати їм, окрім того, що все це небезпечно. Я не міг зізнатися, що боюся, що в мене погані передчуття, яким я вірю більше, ніж двом п’яним ідіотам, які, схиливши голови й напруживши м’язи шиї, таранять двері тюрми ззовні.
Проте під ранок я так набрався, що погодився йти з ними. П’яний кураж. Мені було все одно, що далі.
Вони пішли піднімати бійців, а я заходився шукати балаклаву та стару шкіряну куртку. Десь у мене був некористований телефон і нова SIM-картка.
— Ти нікуди не підеш! — сказала Алла Іванівна. Я не почув, як вона вийшла зі спальні.
— Йди спи, — відповів я. Вона заплакала, що для неї було не характерно, й спробувала мене обійняти. Я вирвався й одягнувся. Вона стала переді мною на коліна. Я підіймав її, а вона падала. Вона клялася, що розірве зі мною, якщо я вийду, чим би не закінчилося, ми не побачимося більше. Вона ридала так, що в мене розболілася голова. Її істерика тривала годину. Жінки дивовижно витривалі. Я сів на підлогу й зателефонував дядькові. Сказав йому, що не піду з ними. Нехай забирають мою частку і в тих грошах, які візьмуть в банку й у тих, що ми раніше отримали з бариги.
Я таки дуже кохав її.
Не роздягаючись, я ліг на ліжко й несподівано майже одразу заснув.