Алла Іванівна розштовхала мене. У двері дзвонили. Коли я відчинив, переді мною на колінах стояла мати Вітька, якого Вовчик узяв собі за водія. «Чого нині всі падають на коліна?» — подумав я. «Верніть мені мого сина!» — закричала вона.
Усе зрозуміло. Я зачинив перед нею двері й поспіхом вигріб всі гроші та свої документи, що були в хаті.
Міцно поцілував Аллу Іванівну й вибіг. Мати Вітька все ще лежала перед дверима й тряслася. Я перескочив через неї й побіг сходами вниз. У під’їзді зіштовхнувся з Вовчиком. Руки в крові, долоні порізані, погляд — божевільний. Я схопив його й потягнув до автівки. Краплі крові падали на брудний сніг. Ми рванули на виїзд з міста через приватний сектор. Основні виїзди вже могли перекрити.
«Що з дядьком?» — «Пов’язали. Вони всіх пов’язали. Там, коли ми завалилися, заблокувалися двері. Як в американському кіно. А я був перший, встиг забігти на другий поверх. Мусора з’явилися майже одразу. Може знали? Я розбив вікно й вистрибнув. Ось, порізався.» — «Пістолет?» — «Викинув».
Я згадав за заручників. Найближчим часом на хату матері Вовчика з’являться мєнти й знайдуть їх у льосі, навіть якщо ніхто з наших не розколеться. А хтось розколеться. Наглядати за заручниками лишався брат Вовчика — Ченя. Я дав Вовчику телефон, щоб він набрав Ченю й наказав йому просто зараз вантажити заручників в авто, з торбами на головах, вивезти їх до лісопосадки й викинути там, не розв’язуючи, щоб не побачили номерів. А тоді їхати до Києва.
Про всяк випадок, я рулив не по трасі, а бічними дорогами, тому до Києва ми прибули коли вже стемнішало.
Я весь час прокручував у голові варіанти майбутніх подій. Мабуть, зараз на всіх наших хатах здійснюються обшуки. Вітьок, напевне, вже в усьому зізнався, співрпрацює зі слідством. За заручників він міг чути краєм вуха. Брати Калініченки, можливо, ще тримаються. Їх б’ють. Цікаво, чи звернувся поляк до міліції? Шкода, почекали б ще трохи, встигли б взяти за нього гроші.
Барига-заручник, скоріш за все, луканеться в мусарню. Цікаво, чи вже встигли його пов’язати з нами? Доведеться тікати за бугор. Краще б в Італію. Дивитися на пінії, гуляти по античних руїнах… Коли я нарешті зберуся написати ведуту, зроблю це не у Венеції, а в Римі.
Рим вражає багатоплановістю видів. Куди б не дивився, бачиш чітко окреслені ближній, ближньо-середній, середній, середньо-далекий, далекий плани і там ще далі хмарки. Там усе — сцена з кількома прозорими завісами на яких намальовані декорації, так що ми проглядаємо їх одна крізь одну.
Прикро, що накрилися вибори та мій похід у політику.
Телефон співкамерника не відповідав, був відключений. Я залишив Вовчика на хаті знайомої дівчини, а сам рушив у підвал до Дяківського.
Він спілкувався з журналістами якогось німецького видання. Тут таки була кореспондентка, яку я застав у нього минулого разу. Це вона привела німців. По тому, як вона переглядалася з Дяківським, було зрозуміло, що їхні стосунки розвиваються. Дяківський, завжди лінивий, в її присутності розпустив хвоста й повчав:
— Сучасна політична система була винайдена британцями, коли вони почали культивувати рівновагу у себе та в Європі. Зараз це називають «стабільністю». Її завданням є унеможливити де б то не було концентрацію волі.
Відсутність волі вже змусила Україну піти на суттєві обмеження суверенітету, а подальший розвиток демократичних інститутів законсервує нашу слабкість.
Якщо припустити можливість виникнення десь у нетрях української душі власних амбіцій, то з усією суворістю запитаймо себе: що нам, власне, потрібно — демократія чи свобода?
Бо коли кажемо «свобода», то маємо на увазі, насамперед свободу рук тих адміністративно-промислових угруповань, тих особистостей, тих спільнот, які вже усвідомили власний інтерес на пострадянських пасовиськах. Дніпропетровці мають прав на багатства Сибіру чи Каспію не менше, ніж американці чи японці.
Натомість, нам підсунули багатопартійні вибори…
— Тобто, ви захищаєте свободу Кучми, коштом стабільності його виборців? — перервав журналіст.
— Я захищаю свободу тих, хто повалить його режим, а найбільше тих, хто гільйотинує тих, хто повалить й зазіхне на більше.
«Блядь, цієї філософії, мабуть, ще години на дві», — подумав я.
Дяківський продовжував:
— Партії грали в ситуації, яку Ортега-і-Гассет назвав «повстанням мас». Все почалося у XIV столітті, коли піхота стала перемагати кінноту. Під Мооргафеле та в Битві шпор. Поступово роль мас у політиці зростала, поки на межі XVIII та XIX столітті не стала визначальною. Європейські народи усвідомили, що управління, війна, торгівля є спільною справою всіх. Це усвідомлення породило європейські нації та політичні партії.