Політичні партії мають сенс за умов загальної політизації та класової боротьби. Але ті тенденції, які народилися під Мооргафеле, вичерпалися в зруйнованому Берліні. Повстання мас закінчилося. Світ повертається до попередньої психологічної ситуації. Маси якщо за що-небудь і борються, то лише за неучасть. Деполітизація та деідеологізація — загальна тенденція у світі. Й Україна передує в цій тенденції. За нових умов партії вже не маніфестують політичних прагнень мас. Бо маси не прагнуть. Партії — це політичні трасти. Створені з тією самою метою, вони дадуть аналогічний результат.
Британці знають, що немає різниці між вігами і торі. Американці не знають різниці між республіканцями та демократами. Функція їхніх партій — забезпечувати стабільність політичної системи. Але навіщо стабільність українцям? Навіщо їм стабілізувати невдачі? «Пацифізм — непогана річ, коли його пропагують переможці». Нащо він переможеним?
При партійних виборах особистостей просіюють крізь додаткове сито — партійне, щоб у парламент уже напевне проходили тільки найдрібніші.
«Диктатура партій є найгіршою з диктатур», — казали наші попередники в шістдесятих роках. У сімдесятих вони стріляли.
Якщо ми хочемо сильної політики, якщо ми хочемо соціальних та економічних перетворень, ми мусимо вийти з ілюзорного поля гри і повернутися в реальне.
У давніх Афінах, які перші почали практикувати демократію, політика полягала в тому, що посадових осіб обирали жеребкуванням. Згодом принцип добору змінився. Посадовою особою ставав той, хто був здатен говорити довше за інших. У давньому Римі до влади приходив той, хто найліпше вмів організувати циркові вистави. В нові часи — той, хто краще співав солодкі пісні.
Людина, яка прагне влади, мусить перемогти в грі, яка називається вибори. А чому не в шахи?
Потрібно, щоб боротьба за владу відбувалася саме в полі життя, а значить — поза виборами. Всі люди доброї волі мають бути зацікавлені у крахові демократичної системи, в поверненні до природної гри сил. Нам потрібні не інвестиції, нам потрібні вожді та герої. Хай вони стануть вождями та героями в сутичках, у диспутах, у конкуренції за ринки, за трубопроводи та шляхи, на чолі батальйонів у подертих камуфляжах, на чолі сеймів промислової шляхти, на чолі студентських барикад, на чолі хресних ходів. Хай вони очолять нас, і ми опануємо цей простір: «Солдати! Ви голодні, роззуті, роздягнуті, але в межах Садового кільця лежать найбагатші пасовиська в світі…». На іржавих бетеерах ми поїдемо по Європі від заправки до заправки, як наші предки від криниці до криниці!
Говорив він лише для кореспондентки, німців ігнорував. Нарешті вони попрощалися, кореспондентка пішла їх провести.
Я спитав:
— Можеш зробити два паспорти з європейськими візами? Швидко.
— Все так погано? Можу спробувати, але буде дорого.
— Дізнайся.
— Скажу завтра, у що це стане.
— Ти йдеш, нарешті? — гукнула його кореспондентка (значить, вони вже на ти).
— Слухай, — сказав мені Дяківський, — підміни мене, виступи перед студентами-першокурсниками педагогічного університету. Я зовсім не маю часу (він подивився на неї). Обіцяв університету ще два тижні тому, незручно. Скажеш, що ти мій заступник.
Після дурної ночі та жахливого дня, після годин страху, розпачу й стрьому я відчував себе виснаженим. Утім, було щось постмодерністське в тому, щоб почати день втечею, а завершити лекцією. Я сказав:
— Я, мабуть, уже у розшуку.
— Серед студентів-майбутніх педагогів тебе напевне не шукатимуть, — відповів Дяківський.
— Тоді я прочитаю їм лекцію про засади індивідуальної економічної політики. Або розкритикую живопис Пусена.
— Кажи, що хочеш. Лише не забудь десь там зауважити, що Ющенко поганий. Що Кучма — добрий, можеш не казати.
Молодий викладач, коли вів мене до авдиторії, не приховував розчарування відсутністю Дяківського.
На мою, тобто Дяківського, лекцію зігнали цілий курс — більше сотні дівчат і трохи хлопців. Споглядання дівчат (я дивився на них, поки викладач представляв мене) мене підбадьорило. Я почав спочатку невпевнено, але потім жвавіше:
— Цей Ющенко, який, значить, лідер опозиції — лох. Бухгалтер. Підписний Митрофан, як таких називали в буремні роки моєї юності.
А щодо Кучми, президента, то я вам таке скажу. Чомусь із двох, які попередньо перебували в рівних умовах, викликає моральне співчуття той, хто потерпає, а не той, хто нападає. Але ж той, хто наважився напасти, цим самим подолав інерцію, створив новий сенс, придушив спротив власного трупа. Він зробив вчинок. А той, хто потерпає, навіть якщо і захищається, всього лише реагує.