Ми сіли за столик й замовили спиртне. Дядько, перекрикував музику — щось розповідав дівчатам, смішив їх, й вони сміялися, хоча майже не чули його. Я дивився на тих, хто танцює, п’є, волочиться, курить і думав: «Китайська легка промисловість здатна задовольняти найвибагливіші фантазії, продукувати будь-що для кожного, хто не висуває занадто великих вимог до якості. Тоді навіщо всі ці люди такі однакові? Навіть мені, поза сумнівом, особі видатній, було б ніяково прийти сюди, скажімо, в кюлотах і довгих білих панчохах, як належало б кабальєро. Чому ми маскуємося один під одного? Можливо, нам хочеться вирізнятися так, щоб не сильно виділятися, бо тоді самкам буде важко нас класифікувати й вони не виберуть?».
Дядько пішов до шинквасу за коктейлями для нас, а я залишився розважати дівчат, яким не хотілося мене слухати, а хотілося танцювати. Непомітно він влив їм до коктейлів бодяги.
Бодягу, яка спричинила технологічний переворот у нашій справі, винайшов мій друг дитинства Віталік. Його батько, дуже культурна людина, очолював обласну медицину, він улаштував синочка начальником одного з відділень психіатричної лікарні. В його відділенні перебували призовники, які косили від армії. Ми їх дресирували (на прохання Віталіка й для розваги), аби вони притримувалися дисципліни. Заодно вони нам мили машини.
У другій половині дев’яностих багато бригад паслися в Польщі, на Варшавській об’їзній. Там переганяли автівки в СНД, а ми їх відбирали. В навколишніх лісах поховано так багато нещасних водіїв, що інколи, як копали яму для чергового «підсніжника», натикалися на гнилий труп попереднього.
А що ви хочете, виручена за відібрану автівку десятка доларів тоді була для нас шаленими грошима.
Так ось, «бодяга» дозволила з часом гуманізувати процес.
Віталік постачав нам препарати «групи А» й він же ж написав рецепт. У ста грамах спирту ми розчиняли 200 таблеток фінлепсину, стільки ж фенозепаму, ще додавали амінозину та галоперидолу. Настоювали зо два тижні й отримували чотири куби витяжки. Її непомітно підливали в горілку. Скуштувавши, людина дуріла, галюцинувала, невдовзі засинала, а потому — втрачала пам’ять. Спочатку ми експериментували на знайомих дівчатах. Це була жесть. Згодом на лохах. Бувало, доза виявлялася завеликою. Я й досі інколи зустрічаю наших колишніх клієнтів — недієздатних, з повністю втраченою пам’яттю.
Після вдалих випробувань автівку з варшавської окружної вже не було потреби завозити глибоко в ліс, вистачало лісопосадки на узбіччі. Там я заспокоював воділу, буцімто хотіли б убити, завезли б подалі, навіть пропонував йому випити. Після того, його можна було лишати прямо там. За кілька хвилин він засинав, а прокинувшись, настільки не пам’ятав нічого, що не міг дати свідчень поліції.
Технології — справа молоді. Дядько був далекий від новомодних тем. Перед побаченням з дівчатами я проінструктував його влити їм зовсім трішки, по краплині. На сон їх потягне години за півтори, й вечір вони пам’ятатимуть смутно.
Ми залишили їх танцювати, а самі вискочили з клубу й схопили перше-ліпше таксі. Дядько назвав адресу Наталки. Я тримав ключі, які акуратно витягнув з Наталчиної сумочки. Ми їхали не більше десяти хвилин, але коли вже під’їзжали дядько став куняти. Я штовхнув його ліктем й прошепотів у вухо: «Ти що, дурень, переплутав стакани? Що ти їй влив?».
Так і сталося — один з флаконів, які він узяв, був не з бодягою, а з клофеліном (якби на Наталці була каблучка, ми дали б їй клофеліну) він помилково, бо квапився, влив його й згодом саме з цієї склянки примудрився відсьорбнути.
— Я не сплю, не сплю, — казав він. Ми зупинили таксі так, щоб таксист не бачив хвіртки й наказали йому чекати. Я сунув одного, тоді другого ключа до замка, жоден не підійшов. Паркан, заввишки людського зросту, на щастя, нема собаки (принаймні, не чутно). Ми озирнулися навколо, я підсадив дядька, а тоді переліз й сам.
— Давай ліхтарик, — сказав я біля дверей будинку.
— У мене нема, я думав, ти візьмеш! Я відповідав за бодягу, а ліхтар мав брати ти!
У мене не було телефона, щоб підсвітити, я про всяк випадок залишив його, приховав за радіатором у клубі, щоб мєнти не відстежили нас по соті.
Доки я в темряві намагався встромити ключа в щілину замка, дядько притулився до стіни й знову став засинати. Нарешті ключ прокрутився, двері відчинилися, я сильно вдарив дядька, й ми зайшли в хату.
Навпомацки я відшукав кухню й біля плити натрапив сірники. Підсвічуючи собі, я відкривав й закривав шухляди, коробочки, сумочки, копирсався в дешевих дівочих брязкальцях, але каблучки з алмазом не знаходив. Я намагався не лишати безладу, щоб вона не помітила нашого вторгнення. Минуло вже хвилин п’ятнадцять даремних пошуків, треба було вертатися. Дядько лежав на дивані вітальні й спав. Я бив його, а він спав. Я відкривав йому повіки й світив у зіниці сірниками, але він не прокидався. Я припалював йому пальці, марно! Волоком я витяг його з будинку (зачинив двері) й дотранспортував до паркану. Перекинути через паркан не зміг. Дядько був заважкенький і страшенно незручний, тіло, мов мертве.