Я подумав, що мужність йому зайва. Він уже капітулював. Щоб відволікти його від очікування, я сказав: «Якщо ти кажеш за революцію, то ось що я помітив у своїх дослідженнях живопису: революція схована в архетипі європейської культури. Європейська культура цікава сама собі як революція. Відповідно в кожному столітті європейської історії можна знайти бодай одну велику революцію».
Він відволікся. Спрацював рефлекс на знайоме слово. Випив горілки, чого з ним зазвичай не траплялося, піднявся, сперся на спинку крісла й сказав: «Ти маєш рацію, але наприкінці XIX століття багатьом стало ясно (а наприкінці XX століття стало ясно всім), що для підтримання стабільності, для розвитку, для зростання життєвого рівня зовсім не є необхідним надзусилля, екстраординарні особистості, напруження духу, зрештою — революції. Стало зрозуміло, що науково-технічний прогрес може бути організований не як революція, але як інерція, що цивілізація вже здатна до саморозвитку, і, до того ж, може задіювати тільки посередні якості людини.
Наші великі попередники зліва сформулювали основну проблему століття як проблему відчудження. Що малося на увазі?
Для того, щоб рухався потяг цивілізації, вже не потрібно кидати в топку героїв. Подвиги заважають. Видатні якості небезпечні. Демократія стала досконалим знаряддям відчудження, механізмом каналізування амбіцій у ніщо. При тоталітаризмі одні видатні особистості придушують інших. Демократія придушує всіх. Демократія — це безособова диктатура!»
Він не помітив, як зайшла кореспондентка, а я переглянувся з нею. Вона дивилася на нього, а він продовжував:
— Всього чотири проблеми були улюбленими проблемами минулого:
а) соціальна проблема;
б) проблема свободи;
в) національно-конфесійна проблема;
г) проблема інновацій.
Усі вони знімаються через саморозвиток відчуджених суспільних форм. На тому місці, де мусила стояти мета революції, тепер порожнеча.
Революціонери хаотично метушаться, намагаючись заповнити пустку на місці ворога то жидо-масонською змовою, то емігрантами, то промисловим тиском на екологію, то все ще сподіваються на структурну кризу капіталізму.
Але за всіма цими хаотичними рухами ховається прагнення подолати відчудження. Подолати відчудження через знищення суспільної машини.
Вона підійшла і взяла його за руку. Відчуження було подолане.
— Ви сьогодні сумний, — звернулася вона до мене, коли вони сіли. Її очі були червоні, мабуть, багато плакала. Вона поклала голову йому на плече й дивилася на мене.
— У нього меланхолія, він полишає Вітчизну, — пояснив Дяківський. Певне, їм двом зараз легше розмовляти про мене, ніж за себе.
— Знаєте, до чого не можливо звикнути? — сказав я, — до невизначеності! Цей шматок життя для мене завершився. Всі плани крякнули. Дядько сидить, співкамерник утік. Юрко — у Штатах, «лідер» пішов до мєнтів, вас я бачу, можливо, востаннє. Справжнє відчуження — це коли не лишається нікого, з ким можна потеревенити за відчуження. А що ТАМ? Вовчик у тумані.
Хто такі ми, сказано вже у перших рядках П’ятикнижжя. Найважливіше напочатку: ми вигнанці.
Я був розшукуваним утікачем, і це внутрішньо підносило мене над гастарбайтерами. В автобусі на Варшаву серед цих нещасних одномірних людей, я тепер чіплявся за свої неприємнощі й небезпеки, немов за соломинку. Все, що завгодно, тільки не так, як вони! Навіть в’язниця романтичніша за цей автобус, пропахлий огидною їжею, спиртним та людським, який їде маршрутом «Львів — ницість».
Серед них я уявляв себе законспірованим графом Монте-Крісто, що дедалі гірше вдавалося. Так серед безнадійно хворих поступово втрачаєш віру у власне здоров’я.
Грошей майже не було, тому з Варшави до Іспанії теж довелося добиратися ощадливими гастарбайтерськими шляхами. На повні груди я вдихнув лише в океані, на поромі, який віз мене і ще кілька тисяч негідників до Англії. Була весна й, здається, саме ми відкривали навігацію. Мабуть, цей паром вміщав не менше людей, ніж колись уся Велика Армада. Тоді багатонаціональні команди іспанського флоту сунули завоювати англійців, а нині їдуть на них працювати. Горе переможеним!
Я дивився на обрій й уявляв себе вже не мстивим графом, але іспанським адміралом, і я розправляв плечі, відставляв ногу й впирав руку вбік, подібно до клієнтів майстерні Веласкеса.
Я мандрував таласократичними асоціаціями й згадав епізод Пелопонеської війни, який нещодавно вичитав у придбаній на Петрівці непоганій мистецтвознавчій компіляції.
У першій битві між Самосом та Афінами, самоським флотом командував філософ Мелісс, Афінським — драматург Софокл (він тільки-но поставив трагедію «Антигона», й за це афіняни обрали його полководцем). Драматург програв.